Ніч уже оповила кімнату, передчасною жалобою впавши на приреченого. Тільки вікно було світлішим, і на його чотирикутнику вимальовувався нерухомий силует молодої жінки.
Форестьє роздратовано спитав:
— Що ж, лампу сьогодні так і не принесуть? Оце називається доглядати хворого.
Темний силует на шибках зник, і в тиші будинку пролунав електричний дзвоник.
Незабаром увійшов слуга і поставив лампу на камін. Пані Форестьє спитала чоловіка:
— Хочеш лягти, чи підеш униз обідати?
— Піду вниз, — прошепотів той.
Чекаючи обіду, вони майже годину сиділи нерухомо, часом озиваючись яким-небудь словом, першим-ліпшим словом, нікчемним, банальним, — так, наче боялись небезпеки, якоїсь таємничої небезпеки, що ховалася в надто довгому мовчанні, в застиглому повітрі кімнати — кімнати, де блукала смерть…
Нарешті обід подали. Він видався Дюруа нескінченним. Вони не розмовляли, їли тихо, потім мовчки ліпили хлібні галочки. Слуга подавав, виходив і входив нечутно, бо стукіт черевиків дратував Шарля, отож слуга носив пантофлі. Тільки механічне розмірене цокання настінного годинника порушувало тишу.
Відразу після обіду Дюруа, пославшись на втому, пішов до своєї кімнати і, схилившися на підвіконня, задивився на повний місяць серед неба, який, немов кругле скло величезної лампи, обливав стіни вілл своїм сухим тьмяним світлом і сипав на море рухливу й ніжну блискучу луску.
Дюруа шукав приводу, щоб мерщій виїхати, вигадував різні хитрощі: мовляв, він одержав від пана Вальтера телеграму, той викликає його…
Та коли він уранці прокинувся, то зміркував, що втекти звідси дуже нелегко. Обманути пані Форестьє йому не вдасться, а через лякливість він утратить усі вигоди від своєї відданості. Він подумав: «Звичайно, усе це неприємно, однак у житті трапляються прикрі моменти; та, може, це й не триватиме надто довго».
День сяяв блакиттю, тією південною блакиттю, що сповнює кожне серце радістю, і Дюруа подався до моря, вирішивши, що з Форестьє він іще встигне побачитись удень.
Коли він вернувся снідати, слуга мовив:
— Пан уже кілька разів питав про вас. Чи не підете до пана?
Він пішов. Форестьє, здавалось, дрімав у кріслі. Його дружина лежала на дивані й читала.
Хворий підвів голову. Дюруа спитав:
— Ну, як ти почуваєш? Сьогодні, як на мене, ти виглядаєш чудово.
Форестьє прошепотів:
— Так, мені краще, я почуваюся дужчим. Снідай швидше з Мадлен, ми зараз покатаємось в екіпажі.
Коли Дюруа й молода жінка лишились самі, вона сказала:
— От бачите. Сьогодні йому здається, що він видужає. Ще зранку він складає всякі плани. Зараз ми поїдемо до Жуанської затоки купувати фаянс для нашої паризької квартири. Він будь-що хоче їхати, але я страшенно боюсь нещастя. Він не витримає дорожньої тряски.
Коли подали ландо, Форестьє поволі зійшов сходами, спираючись на слугу і спиняючись на кожному кроці. Проте, побачивши екіпаж, він зажадав, щоб спустили відкидний дашок.
Його дружина заперечила:
— Ти застудишся. Це божевілля.
— Ні, мені значно краще! Я це відчуваю.
Спочатку вони їхали тими тінистими алеями серед садів, що надають Кану вигляду англійського парку, потім пустились Лнтібським шляхом понад узбережжям.
Форестьє називав варті уваги місцеві пам’ятки. Він показав віллу графа Паризького. Показав також інші вілли. Він був веселий тією силуваною, штучною, немічною неселістю, яка буває у приречених. Не маючи сили простягти руку, він підносив палець і бурмотів:
— Дивіться, ось острів Сент-Маргеріт і замок, звідти втік Бажен [13]. Далася ж нам ця справа взнаки!
Потім він розповів кілька полкових історій, називав офіцерів, імена яких нагадували і йому, і Дюруа про колишні пригоди.
Раптом шлях круто звернув, і вся Жуанська затока відслонилася перед ними, з білим селом углибині і Антібським мисом но той бік.
Форестьє, по-дитячому зрадівши, прошепотів:
— Ах, ескадра! Зараз ти побачиш ескадру!
Серед широкої бухти справді стояло з півдюжини великих кораблів, схожих на порослі чагарником скелі. Вони були химерні, незграбні, величезні, з якимись наростами, баштами, водорізами, що поринали в море, немов хотіли пустити коріння на дні.
Було незрозуміло, як вони можуть пересуватись, рухатися, — такими важкими здавались ці кораблі, немов прикуті до морського дна. Плавуча батарея, кругла й висока, як обсерваторія, скидалась на маяк, побудований на підводних скелях.
13
Бажен — французький маршал. Капітулював у 1871 р. в Метуї. Французький уряд засудив його до страти. Йому вдалося втекти до Іспанії.