Выбрать главу

Час од часу священик спинявся, щоб вмирущий міг повторювати за ним. Потім сказав:

— Тепер сповідайтесь.

Молода жінка й Дюруа не ворушились, охоплені якимсь дивним хвилюванням, змучені тоскним чеканням.

Форестьє щось прошепотів. Священик перепитав:

— У вас були угоди з совістю… які саме, сину мій?

Пані Форестьє підвелась і сказала:

— Ходімо в сад. Не слід слухати його таємниць.

І вони пішли й сіли на лавці перед ганком, під квітучим кущем троянд, позад клумби гвоздик, що розливали в чистому повітрі свої міцні й ніжні пахощі.

Помовчавши трохи, Дюруа спитав:

— Чи довго доведеться чекати вас у Парижі?

— О ні,— відповіла вона. — Я повернусь, як тільки все буде скінчено.

— Днів через десять?

— Так, найбільше.

— То в нього нема жодного родича? — питав далі Дюруа

— Жодного, крім двоюрідних, його батьки померли, коли він був іще зовсім молодий.

Вони задивились на метелика, що брав собі пожиток на гвоздиках, перелітаючи з квітки на квітку; його крильця швидко тріпотіли під час льоту і повільно гойдались навіть тоді, коли він сидів на квітці.

Вони довго мовчали.

Слуга прийшов сповістити їх, що «пан кюре кінчив». І вони пішли разом нагору.

Форестьє, здавалось, ще більше схуд від учорашнього дня.

Священик тримав його за руку.

— До побачення, сину мій, я зайду ще завтра вранці,— мовив він.

І він пішов.

Форестьє, який так само задихався, спробував підвести руки до своєї дружини і пробелькотів:

— Рятуй мене, рятуй мене… люба… Я не хочу вмирати... я не хочу вмирати… О, рятуй мене… Скажіть, що треба робити, підіть до лікаря… Я вип’ю все, що треба… Я не хочу… я не хочу…

Він плакав. Великі сльози котилися з його очей по запалих щоках. А кутики висохлих губ кривились, як у малої скривдженої дитини.

Потім його руки впали і почали невпинно, поволі й одноманітно ворушитись, немов шукаючи чогось на ковдрі.

Дружина його, теж заплакавши, прошепотіла:

— Та ні, це нічого. Це звичайний напад, завтра тобі буде краще, ти втомився вчора на прогулянці.

Форестьє дихав хапливіше, ніж захеканий від бігу собака, і так тихо, що його ледве було чути. Він без упину повторював:

— Я не хочу вмирати! О Боже мій… Боже мій… Боже мій!., що зі мною буде? Я більше нічого не побачу… нічого… ніколи… О Боже мій!

Він дивився перед себе на щось невидиме для інших, на щось гидке, що відбивалось у його зляканих, застиглих очах. І ні на мить не вщухав цей страшний, невпинний рух пальців по ковдрі.

Зненацька все тіло його судомно здригнулося, і він прошепотів:

— На кладовище… мене… Боже мій!..

І замовк. Лежав нерухомо, задихаючись, очі його нестямно блукали.

Час минав; на годиннику сусіднього монастиря продзвонило дванадцяту. Дюруа вийшов із кімнати, щоб попоїсти. Він повернувся через годину. Пані Форестьє відмовилася їсти. Хворий не рухався. Він так само ворушив своїми висохлими пальцями, немов хотів підтягти ковдру до обличчя.

Молода жінка сиділа в кріслі у ногах ліжка. Дюруа теж сів у крісло, поруч неї, і вони мовчки чекали.

Доглядальниця, що її прислав лікар, куняла біля вікна.

Дюруа теж задрімав, коли раптом відчув — щось сталося. Він розплющив очі й побачив, як Форестьє заплющив свої, немов два згаслі вогники. В горлі його тихо заклекотіло, і дві криваві цівки з’явилися в кутках рота, потім потекли на сорочку. Руки припинили своє огидне ворушіння. Він перестав дихати.

Його дружина зрозуміла, що це смерть; злегка скрикнувши, вона впала навколішки, притулилась обличчям до ковдри й заридала. Дюруа, розгублений і зляканий, машинально перехрестився. Доглядальниця прокинулась і підійшла до ліжка.

— Кінець, — сказала вона.

Дюруа пробурмотів, полегшено зітхнувши:

— Це скінчилося швидше, ніж я гадав.

Коли минуло перше хвилювання, коли пролились перші сльози, почалися звичайні турботи, яких вимагає присутність небіжчика. Дюруа бігав до пізнього вечора.

Повернувся він дуже голодний. Пані Форестьє теж попоїла; потім вони обоє влаштувались у кімнаті померлого, щоб перебути біля нього ніч.

Дві свічки горіли на нічному столику, біля тарілки з водою, де плавала гілка мімози, бо традиційного буксу не знайшли.

Вони сиділи вдвох — молодий чоловік і молода жінка — біля того, хто вже не існував. Вони довго мовчали, замислені, втупивши в нього очі.

вернуться

15

Вірую в Бога всемогутнього, Матір Божу пречисту (лат.).