Обабіч естради повісили два плакати. Праворуч стояло: «Пан Кревкер», а ліворуч — «Пан Плюмо».
Це були два майстри, два справжні майстри другої категорії. Вони вийшли, обидва худорляві, з військовою виправкою, з трохи різкими жестами. Відсалютувавши, як автомати, зброєю, вони почали битись, нагадуючи в своїх білих полотняних та шкіряних костюмах двох лялькових солдатів, що б’ються для сміху.
Час од часу чути було вигук: «Зачепив!» І шестеро панів з жюрі кивали головами з виглядом знавців. Публіка нічого не бачила, крім двох живих маріонеток, що метушились та простягали руки; вона нічого не розуміла, однак була задоволена. Проте ці дві фігурки здавались їй усе ж таки не досить зграбними і якимись кумедними. Мимоволі пригадувались дерев’яні борці, яких' продають під Новий рік на бульварах.
Першу пару фехтувальників заступили пани Плантон і Карапен — цивільний і військовий майстри. Пан Плантон був зовсім маленький, а пан Карапен — дуже товстий. Перший удар шпаги мав би випустити дух із цієї кулі, немов із гумового слона. Публіка сміялась. Пан Плантон плигав, як мавпа. Пан Карапен орудував тільки рукою, тіло залишалось нерухомим через те, що він був гладкий. Що п'ять хвилин він робив випад уперед так важко і з таким зусиллям, немов приймав найенергійніше рішення у своєму житті. Після цього він ледве випростувався.
Знавці казали, що в нього дуже впевнений і дуже концентрований стиль. Довірлива публіка погоджувалась.
Потім вийшли пани Поріон і Лапальм — майстер і аматор, що розпочали якусь дику гімнастику, ганяючись, мов навіжені, один за одним, примушуючи суддів тікати, захопивши стільці; вони перебігали через усю естраду з кінця в кінець: один нападав, другий відступав дужими і комічними стрибками. Вони робили дрібні стрибки назад, що смішило дам, і великі стрибки вперед, що трохи захоплювало глядачів. Це гімнастичне змагання схарактеризував якийсь невідомий суб’єкт, крикнувши:
— Не надсаджуйтесь, однаково ж платять по годинах!
Публіка, шокована цією нетактовністю, зашикала. Переказували думку експертів: бійці виявили неабияку сміливість, але їхнім рухам часто бракувало доцільності.
Перша частина програми закінчилась чудовим двобоєм між Жаком Рівалем і славетним бельгійським професором Лебегом. Ріваль дуже сподобався жінкам. Він був справді вродливий, добре збудований, гнучкий, вправний, зграбніший за всіх, хто виступав до нього. Він вкладав у свій спосіб захисту та нападу певну світську елегантність, що подобалась усім і контрастувала з енергійною, але шаблонною манерою супротивника.
— Видно добре виховану людину, — казали скрізь.
Він мав успіх. Йому аплодували.
Та вже кілька хвилин якийсь дивній гомін, що долинав згори, турбував глядачів. Чути було тупіт і гучний сміх. Ті двісті запрошених, що не змогли зійти вниз у підвал, розважались, очевидно, по-своєму. На вузеньких кручених сходах скупчилось щось із п’ятдесят гостей. Внизу ставало нестерпно душно. Розлягалися крики:
— Відчиніть двері!
— Пити!
Той самий жартун зіпнув, заглушаючи гомін розмов:
— Кому оршаду, лимонаду, пива!
Ріваль з’явився з почервонілим обличчям, у своєму фехтувальному костюмі.
— Зараз накажу принести чого-небудь прохолодного, — сказав він.
І він побіг до сходів. Проте добутись до горішнього поверху було ніяк. Легше було проломити стелю, ніж пробитись крізь людську стіну, що утворилась на сходах.
— Передайте морозива для дам! — кричав Ріваль.
Голосів з п’ятдесят підхопило:
— Морозива!
Нарешті з’явилася таця. Але на ній стояли тільки порожні склянки, бо морозиво було перехоплено по дорозі.
Чийсь дужий голос ревнув:
— Ми задихаємось тут! Кінчаймо швидше та ходімо!
Ще чийсь голос крикнув:
— Збір!
І вся публіка, задихаючись, але все ж таки весело, підхопила:
— Збір!.. Збір!.. Збір!..
Тоді шість дам почали обходити ряди; чути було, як тихо дзвенить срібло, падаючи в торбинки.
Дю Руа називав пані Вальтер знаменитостей. Це були світські люди, журналісти, співробітники солідних старих газет, які дивились на «Французьке життя» зневажливо, зі стриманою обережністю, що походила з їхнього великого досвіду. Адже вони бачили загибель уже стількох подібних політико-фінансових листків, породжених якою-небудь підозрілою комбінацією і зруйнованих падінням чергового міністерства. Були тут також художники та скульптори, що здебільшого захоплюються спортом, один поет-академік, — на нього звертали увагу всі,— два музиканти та багато благородних іноземців; їх імена Дю Руа супроводив скороченням «прото…» (це мало означати «протобестія»), за прикладом, як він казав, англійців, що пишуть на своїх картках «еск» [17].