Вона хотіла бачити свого коханця щодня, дуже часто викликала його телеграмами, щоб на хвилинку побачитись з ним десь на розі вулиці, в крамниці, в міському саду.
І там вона повторювала, завжди одними й тими самими висловами, що вона його палко кохає і молиться на нього, а потім присягалася, що «вона була дуже щаслива побачити його», прощалась і верталася додому.
Вона виявилася зовсім іншою, ніж гадав Дю Руа, намагалась спокусити його дитячими ніжностями, любовними пустощами, кумедними в її літа. Бувши до того суворо цнотливою, з незайманим серцем, замкнутим для всякого почуття, не зазнавши хтивості, ця розважлива жінка, що її спокійні сорок років здавались бляклою осінню лісля холодного літа, переживала раптову своєрідну зів’ялу весну, сповнену недорослих квіточок та недозрілих бруньок — якийсь чудний спалах дівочого кохання, кохання запізнілого, палкого та наївного, з несподіваними поривами, вигуками шістнадцятирічної дівчинки, пестощами й ніжностями, які застаріли, ніколи не бувши молодими. Вона писала йому по десять листів на день, дурненьких, божевільних листів у химерному стилі, пишномовному і сміховинному, прикрашеному на зразок індійського, пересипаному назвами тварин і птахів.
Коли вони залишались на самоті, вона обнімала його з незграбними пестощами товстої дівчинки, з недоладними гримасами, із стрибками, від яких гойдались під корсажем а надто повні груди. Найогидніше для Дю Руа було чути, як вона називала його — «моя мишка», «мій песику», «мій котику», «моє золотце», «моє пташенятко», «моє серденько» — та бачити, як вона щоразу, перш ніж віддатись, розігрує все ту ж комедію дівочої соромливості, з боязкими рухами, що здавались їй чарівними, із заграванням розбещеної школярки.
Вона питала:
— Чиї це вустоньки?
І коли він не відповідав відразу: «Мої», — то вона напосідала на нього, аж поки він бліднув з досади.
Як на нього, вона мусила б відчути, що кохання потребує виняткового такту, делікатності, обережності та міри, що вона, зріла жінка, мати родини, світська дама, повинна б віддаватись йому поважно, із стриманим і суворим захватом, може, із слізьми, але з слізьми Дідони [18], а ніяк не Джульєтти.
Вона безперестанку казала:
— Як я тебе кохаю, мій маленький! Чи й ти мене так кохаєш, скажи, мій хлопчику?
Він не міг уже чути, як вона каже «мій малесенький», або «мій хлопчику», — йому щоразу кортіло назвати її «моя старенька».
— Яке це божевілля, що я піддалася тобі! — повторювала вона. — Але я не жалкую. Це так гарно — кохати!
Ці слова в її устах дратували Жоржа. Вона шепотіла: «Це так гарно — кохати», немов театральна інженю.
До того ж вона обурювала його незграбністю своїх пестощів. Розбуджена поцілунками цього красеня, вона обіймала його з таким невмілим запалом і серйозною старанністю, що це нагадувало Дю Руа старих, які пробують учитись читати, і веселило його.
Вона мала б душити коханця в своїх обіймах, поглинаючи його тим глибоким і страшним поглядом, що буває в деяких літніх жінок, величних у своєму останньому коханні; вона мала б впиватися в нього німими тремтячими устами, пригортаючись до нього своїм повним і гарячим тілом, знемогла та невситима, — а вона підстрибувала, немов дівчинка, і ніжно сюсюкала:
— Я так кохаю тебе, малесенький мій! Так кохаю тебе! Тож приголуб гарненько свою жіночку.
Тоді Дю Руа охоплювало шалене бажання вилаятись, схопити капелюх і вийти, грюкнувши дверима.
Спочатку вони часто бачились на Константинопольській вулиці, однак Дю Руа, що боявся зустрічі з пані де Марель, вигадував безліч приключок, аби відмовитись від цих побачень.
Тоді він мусив приходити мало не щодня до неї, то на сніданок, то на обід. Вона стискувала йому руку під столом, підставляла губи за дверима. Проте йому було приємніше пустувати з Сюзанною, що тішила його своїми жартами. У цій ляльковій голівці жив жвавий і лукавий розум, що вискакував несподівано, немов ярмаркова маріонетка. Вона глузувала з усього і з усіх з дошкульною влучністю. Жорж підбурював її запал, заохочував її до іронії, і вони чудово розуміли одне одного.
Вона кликала його щохвилини:
— Слухайте, Любий друже! Ідіть сюди, Любий друже!
Він відразу ж покидав матір і біг до дочки, що шепотіла йому на вухо який-небудь злий дотеп, і обоє сміялись від щирого серця.
Переситившись коханням матері, він часом уже відчував до неї непереборну огиду; він не міг уже без гніву ні бачити її, ні слухати, ні думати про неї. Він перестав ходити до неї, перестав відповідати на її листи й поступатись перед її закликами.
18
Дідона — у грецькій міфології сестра Пігмаліона. За Вергіліем, її коханий — Еней — покинув її, і вона закололася кинджалом.