І зверніть увагу, панове, як прекрасно звучить ця назва.
«Монт-Оріоль» казатимуть так, як кажуть «Мон-Дор» [23] Вона притягає зір і слух, її добре видно, добре чути, вона запам’ятовується: «Монт-Оріоль! Монт-Оріоль! Води Монт-Оріоля!..»
І Андермат вигукував ці слова, кидав їх, як м’ячика, прислухався, як вони звучать.
Він говорив, удаючи розмову:
— «Ви їдете в Монт-Оріоль на води?»
— «Так, пані. Кажуть, монт-оріольські води просто чудові».
— «Справді, чудові. До того ж Монт-Оріоль — прегарне місце».
Він усміхався, вдаючи співрозмовників, міняв тон, коли говорив за даму, робив вітальний жест, передаючи мову чоловіка.
Потім заговорив звичайним голосом:
— Є якісь заперечення?
Акціонери відповіли хором:
— Ні, нема ніяких.
Три статисти заплескали в долоні.
Дядько Оріоль — схвильований, задоволений, підкорений, охоплений потаємними гордощами селянин а-вискочня, — усміхаючись, крутив у руках капелюха і мимоволі ствердно кивав головою, і це виказувало його радість, яку добре бачив Андермат, хоч він начебто й не дивився на нього.
Колос лишався спокійним, але був задоволений не менше за батька.
Тоді Андермат звернувся до нотаря:
— Зачитайте, будьте ласкаві, статут товариства, пане Ален.
І сів.
— Читайте, Маріне, — велів нотар своєму діловодові.
Маріне, жалюгідне, миршаве створіння, кахикнув і тоном проповідника з пафосом декламатора заходився перелічувати пункти статуту акціонерного товариства під назвою «Водолікарня Монт-Оріоль» в Анвалі, з капіталом два мільйони.
Оріоль перебив його.
— Хвилинку, одну хвилинку! — сказав він.
І витяг з кишені засмальцьований зшиток, з яким нобу-піні;іп тиждень у всіх нотарів та адвокатів у департаменту. То була копія статуту, що його батько й син Оріолі знали майже напам’ять.
Потім він поволі почепив на носа окуляри, відкинув голову, вмостився так, щоб краще розбирати букви, і наказав:
— Давай далі, Маріне.
Колос присунув стільця й собі втупився в батькові папери.
І Маріне почав читати знову. Старого Оріоля, якому трудно було впоратися з подвійною роботою — слухати і заразом читати, — мучив страх, що в документі замінять якесь слово; до того ж йому хотілося бачити, чи Андермат з нотаріусом, бува, не неремигуються, — і він на кожному рядку разів по десять спиняв канцеляриста, зводячи пані вець усі його ораторські ефекти.
Він весь час перепитував:
— Як ти шкажав? Що ти там шкажав? Я не рожчув, не так швидко!
Потім звертався до сина:
— Чи так воно, Колоше?
Колос, краще володіючи собою, відповідав:
— Так, батьку, так, уше правильно!
Селянин явно не довіряв. Водив скарлюченим пальцем по своєму зшитку і щось бурмотів собі під ніс; але зосередити увагу одразу на тому й на тому він не міг: слухаючи, переставав читати, а коли читав — не міг слухати. Важко дихав, немов сходив на гору, обливався потом, ніби перекопував виноградник на сонці, і час від часу вимагав перерви на кілька хвилин, щоб витерти лоба й перевести подих, наче він бився на дуелі.
Андермат нетерпляче тупав ногою. Гонтран, побачивши на столі «Вісник ІІюї-де-Дом», почав гортати його, а Поль, сидячи верхи на стільці, похнюпив голову і пригнічено думав про те, що цей рожевий, череватий чоловічок, який сидить перед ним, завтра забере жінку, яку він, Поль, кохає всією душею — Христіану, його Христіану, його біляву Христіану, хоч вона вся належить йому, тільки йому й більше нікому. І він питав себе, чи не викрасти її сьогодні ж увечері.