Вони підійшли до юрби дітей, і кюре наблизився, щоб поглянути, чим вони так зацікавились. То щенилася сука.
Перед її конурою п’ятеро маленьких цуценят копошилося вже коло матері, що ніжно облизувала їх, по-страдницькому простягтись на боці. В ту саму хвилину, коли кюре нахилився, скорчена собака витяглась — і на світ з'явилося шосте маленьке цуценя. Тоді всі хлопчики захоплено почали кричати, плескаючи в долоні:
— Ось іще одно, ось іще одно!
То була для них забава, звичайна забава, в якій не було нічого нечистого. Вони дивились на це народження так само, як дивилися б на те, як падають яблука з дерева.
Абат Толбіак спочатку спинився приголомшений, потім у невимовній люті підняв свого великого парасоля і з усієї сили почав, не розбираючи, бити по головах дітей. Перелякані хлопчики чимдуж повтікали, і він опинився віч-на-віч з сукою-породіллек», яка пробувала встати. Але він не дав їй навіть підвестись на ноги і, не тямлячи себе, почав бити її з усієї сили. Собака, що була на цепу, не могла втекти і страшенно скавучала, скорчуючись під ударами. Він зламав свого парасоля. Тоді, відкинувши йото, скочив на собаку і почав несамовито топтати її ногами, давити її. Від цих ударів вона викинула на світ останнє цуценя; люто вдаривши закаблуком, він розчавив це закривавлене тіло, яке ще ворушилось серед новонароджених цуценят, верескливих, сліпих і незграбних, що вже шукали материнське вим'я.
Жанна кинулась геть; раптом священик відчув, що хтось схопив його за комір і дав такого ляпаса, що скинув з нього капелюх; розлючений барон дотяг його до паркана і викинув на дорогу.
Повернувшись, Ле Пертюї побачив, що його дочка стояла навколішках серед маленьких цуценяток і з плачем збирала їх у спідницю. Швидкою ходою, збуджено жестикулюючи, він підійшов до неї і крикнув:
— Ось він, ось він, добродій у сутані! Бачила ти його тепер?
Збіглись фермери, всі розглядали розтерзану суку, а тітка Кульяр вигукнула:
— Чи можна бути таким дикуном?
Жанна зібрала семеро цуценят, бажаючи їх доглянути.
Спробували дати їм молока; троє померло на другий день. Тоді дядько Сімон оббігав усю околицю, шукаючи суку-годівницю. Не знайшовши такої, він приніс кішку, запевняючи, що вона може цілком заступити суку. Довелося втопити ще трьох цуценят, а останнє довірили цій годівниці чужої породи. Вона відразу визнала його за сина і, вмостившись на боці, почала годувати.
Щоб він не зміг зовсім виснажити свою названу матір, через два тижні його відлучили, і Жанна взялась годувати йото з соски. Вона прозвала його Тото. Але барон самовладно змінив це ім’я, охрестивши його Масакром[6].
Абат не приходив більше, але наступної ж неділі почав з кафедри посилати прокльони і погрози замкові, кажучи, що слід випікати болячки розпеченим залізом, оголошував анафему баронові, який лише посміявся з цього, і неясно, ще боязко натякав на нові любовні пригоди Жюльєна. Віконт розлютився, але, побоювання скандалу стримало його гнів.
З того часу в кожній проповіді абат говорив про помсту, пророкуючи, що наближається Суд Божий, що всі його вороги будуть побиті.
Жюльєн написав до архієпископа шанобливого, але енергійного листа. Абатові Толбіаку пригрозили опалою. Він замовк.
Відтоді його часто зустрічали під час довгих прогулянок на самоті, коли він простував великими кроками, із збудженим виглядом. Жільберта і Жюльєн під час своїх прогулянок верхи завжди помічали його то вдалині, ніби якусь чорну цятку на краю рівнини, то над прибережною скелею, то із втупленими в требник очима в якій-небудь вузькій долині, куди вони випадково в’їздили. Тоді вони повертали, щоб не їхати повз нього.
Прийшла весна і знову оживила їхнє кохання, щодня кидаючи їх в обійми одне одному, то тут, то там, у кожному куточку, куди тільки вони забивались під час своїх прогулянок.
Листя дерев ще не розпустилося, трава була вогка, і вони не могли, як літом, заглиблюватися в гущавину лісу, а тому, щоб утаїти свої пестощі, найчастіше ховалися в пересувній халабуді чабана, покинутій з осені на верховині скелястого пагорба Вокот.
Вона стояла там зовсім самотньо, високо здіймаючись на своїх колесах, за п’ятсот метрів від скелястого берега, якраз у тому місці, де починався крутий спад в долину. їх не могли там захопити зненацька, бо вони бачили звідти всю рівнину, а прив’язані коні чекали, коли вони втомляться від поцілунків.
Одного разу, саме коли вони покидали цей притулок, то помітили абата Толбіака, що сидів, сховавшись у прибережних морських очеретах.
— Треба буде залишати наших коней в яру, — сказав Жюльєн, — бо вони можуть викрити нас.