— Ти знаєш?
Вона прошепотіла:
— Так, тату.
Але коли вона захотіла встати, то не змогла — такий охоплював її біль.
Увечері того ж дня вона народила мертву дитину — дівчинку.
Жанна не бачила похорону Жюльєна і навіть не знала про нього. Вона помітила тільки через два чи три дні, що знов з’явилась тітка Лізон, і серед болісних кошмарів гарячки, що невпинно переслідувала її, вперто пробувала пригадати, коли поїхала з Пепля стара діва, в який саме час, за яких обставин. І не могла згадати цього навіть у хвилини просвітлення розуму, з певністю знаючи тільки одне — що вона бачила її після смерті матусі.
XI
Три місяці Жанна не виходила зі своєї кімнати; вона була така квола й бліда, що всі гадали — вона вже не видужає. Потім потроху ожила. Тато і тітка Лізон, оселившись у Пеплі, не відходили від неї. Від останнього потрясіння вона занедужала якоюсь нервовою хворобою; найменший шум доводив її до непритомності, і вона зомлівала від найнезначнігаої причини.
Вона ніколи не розпитувала про подробиці смерті Жюльєна. Яке їй було до цього діло? Хіба вона не знала про це досить? В тому, що сталося, всі бачили нещасний випадок, але вона не могла помилитись і ховала в своїм серці цю болісну для неї таємницю: певність у зраді і спогад про несподіваний і страшний візит графа у день катастрофи.
Тепер душа її була охоплена ніжними, приємними й сумними спогадами про ті недовгі радощі кохання, що колись дарував їй чоловік. Вона вся здригалася щоразу, коли пробуджувалась її пам’ять, і знов бачила його таким, яким він був під час їхніх заручин, і таким, якого вона кохала в неповторні хвилини пристрасті, що розквітла під пекучим сонцем Корсіки. Всі його вади зменшувались, брутальність його забувалась, навіть зради його зблідли тепер, чим далі й далі відходила в минуле його могила. І охоплена якоюсь невиразною посмертною вдячністю до чоловіка, що тримав колись її в своїх обіймах, Жанна прощала йому колишні страждання, згадуючи лише щасливі хвилини. Час минав, місяці змінялись місяцями, вкриваючи забуттям, як порохом, всі її спогади й жалі; і вона цілком присвятила себе синові.
Він став кумиром, єдиною думкою трьох людей, що оточували його, і царював, як деспот. Навіть щось подібне до ревнощів виникало між цими трьома його рабами; Жанна нервово дивилася на палкі поцілунки, якими осипав він барона після їзди верхи на коліні, а тітка Лізон, на яку він, хоч не вмів ще добре й говорити, майже не звертав уваги, як і всі домашні, і часом поводився, наче зі служницею, йшла поплакати в свою кімнату, порівнюючи жалюгідну ласку, що вона насилу вимолювала в нього з тими обіймами, які він беріг для матері й діда.
Два роки минуло тихо, без усяких подій, в невпинному піклуванні про дитину. На початку третьої зими вирішено було переїхати до весни в Руан; і вся сім’я перебралась туди. Але після переїзду в старий занедбаний і вогкий будинок Поль заслаб на такий сильний бронхіт, що почали боятися плевриту, і всі троє, розгубившись, вирішили, що він не може жити без повітря Пепля. Як тільки він видужав, його знову перевезли туди.
І потяглася низка одноманітних і спокійних років.
Завжди разом навколо хлопчика, то в дитячій кімнаті, то в великій вітальні, то в саду вони захоплювались його лепетом, його смішними виразами, його жестами.
Мати звала його пестливим іменем Поле, він же не міг вимовити цього слова, і в нього виходило Пуле [7], що було причиною невпинного реготу. Прізвисько Пуле так і залишилося за ним; інакше вже його й не звали.
Хлопчик швидко підростав, і одною з найцікавіших розваг трьох родичів, яких барон звав «трьома матерями», було вимірювання його росту.
На одвірку вітальні була проведена ножиком низка маленьких рисочок, які визначали щомісячно його ріст. Ці східці, охрещені «східцями Пуле», займали в їхньому житті дуже велике місце.
Незабаром велику роль в сім’ї почала грати ще одна нова істота, собака Масакр, забутий було Жанною, що вся захопилася своїм сином. Вихованець Людівіни, він жив у старій бочці коло стайні, самотній, завжди на цепу.
Одного ранку Поль помітив його й почав лементувати, щоб його пустили поцілувати собаку. З безмежним страхом його підвели до собаки. Масакр став для хлопчика справжнім святом, і той ридма розридався, коли їх захотіли розлучити. Тоді пса спустили з цепу й оселили в будинку.
Він став нерозлучним, повсякчасним другом Поля. Вони разом гуляли й засинали рядком на килимі. Трохи згодом Масакр почав спати в ліжку свого друга, який не згоджувався розлучатися з ним. Жанна впадала в розпач через бліх, а тітка Лізон ремствувала на собаку, який захопив собі стільки прихильності хлопчика, що, здавалось їй, була вкрадена цією твариною з тієї прихильності, якої вона сама так жадала.