Потім, по павзі:
«Вживайте Перкінджеві травні пілюлі».
Раптом пролунав оглушливий рев: «Коли ви любите легку лектуру, сполучіть свій телефон з Бреґлзом, найвидатнішим письменником. Бреґлз – найвидатніший мислитель усіх часів. Він начинить вас мудрістю по саме тім’я! Викапаний Сократ, тільки з потилиці скидається на Шекспіра. В нього шість пальців на нозі, він убирається в усе червоне і ніколи не чистить зубів. Слухайте його!»
У павзах серед цього реву Дентон говорив Елізабеті:
– Тобі не треба було віддаватися за мене. Я перевів твої гроші, зруйнував тебе, довів до злиднів. Я негідник... О, цей проклятий світ!
Вона хотіла відповісти, але кілька хвилин не могла вимовити й слова, лише стиснула йому руку.
– Ні, – сказала вона нарешті і раптом встала, неначе зважила щось.
– Ходім! – вимовила вона.
Підвівся і Дентон.
– Нема чого поспішати, ще рано, – відповів він.
– Не туди. Підімо спочатку на станцію, де ми зустрічались. Пам’ятаєш? Той куточок.
Дентон вагався.
– Ти можеш тепер іти туди? – спитав він непевним тоном.
– Мені це потрібно.
Ще з хвилину він вагався, потім покірно пішов слідом за дружиною.
Отак вийшло, що ввесь кінець свого останнього вільного дня перебули вони на вільному повітрі, в захистку літальної станції, де вони зустрічались яких п’ять років тому. Там Елізабета сказала чоловікові те, чого не могла сказати серед гуркоту рухомих вулиць, сказала, що й тепер не кається, одружившись із ним, що хоч яке важке життя і злидні чекають їх, проте вона щаслива тим, що було в минулому. День випав погожий, сонце світило і гріло, а над головою спускались і здіймалися вгору блискучі аероплани.
Заходило сонце, день їх кінчався, треба було йти. Вони присяглись одне одному на вірність, узялися за руки і повернулись на міські шляхи, обшарпане, зажурене подружжя, знесилене і зголодніле. Незабаром дійшли вони до блакитної вивіски над одною з контор Робітничого Товариства. Якийсь час постояли на середній платформі, дивлячись на вивіску, потім спустилися вниз і ввійшли до чекальні.
Спочатку Робітниче Товариство була благодійна організація, що мала на меті давати харчі, роботу й пристановище всім нужденним. Воно взяло на себе цей обов’язок за своїм статутом, а так само зобов’язалося давати медичну допомогу, притулок і харчі кожному, хто втратив працездатність і звертався до Товариства. Натомість хворі давали Товариству свої робітничі розписки, сплачуючи їх після одужання. Стверджували вони ці розписки не підписом, а відбитком великого пальця. Відбитки потім фотографували і заводили до реєстрів за таким точним порядком, що Товариство могло за яку годину встановити особу кожного із своїх двохсот чи трьохсот мільйонів клієнтів, розпорошених по всьому світі.
Робочий день обчислявся за певними нормами, і належне виконання роботи забезпечував примусовий закон. На практиці Робітниче Товариство визнало за доцільне додавати до обов’язкової за його статутом платні натурою ще по кілька пенсів, щоб заохотити робітників до праці. Поволі це підприємство не тільки до кореня винищило цілковиті злидні, а й почало постачати дешеві робочі руки на всі ґатунки праці, крім найделікатнішої і найвідповідальнішої, в усьому світі. Мало не третина людности земної кулі належала від колиски до домовини до винуватців і закріпачених рабів Товариства.
Таким практичним, аж ніяк не сентиментальним шляхом розв’язано було питання про безробітних. Ніхто тепер не гинув з голоду на вулицях, ніде лахміття, мізерніше за гігієнічний, дарма що неелегантний синьо-полотняний одяг робітників Товариства, не муляло очей. Найулюбленішу повсякчасну тему фонографічних газет становив поступ двадцять другого віку проти дев’ятнадцятого, коли трупи роздушених екіпажами або померлих з голоду нібито були, як запевняли ці газети, звичайним видовищем на всіх людних вулицях.
Дентон і Елізабета сиділи в чекальні осторонь інших відвідувачів, дожидаючись своєї черги. Більша частина присутніх похмуро мовчали, але троє чи четверо вичепурених молодих людей гомоніли за всіх. То були досмертні клієнти Робітничого Товариства, що народилися в його яслах і мали вмерти в його шпиталях. Вони вертались додому після гулянки, влаштованої на заощаджені шилінги з додаткової платні. Пишаючись з самих себе, вони голосно розмовляли новітньою відміною лондонського простолюдного жаргону.
Елізабета перевела очі на інші, не такі самовдоволені постаті. Одна з них видалася їй особливо жалюгідною. То була жінка років під сорок п’ять із золотавим фарбованим волоссям і розмальованим обличчям, по якому котилися рясні сльози. Загострений ніс, голодні очі, худі руки та плечі і запорошене, потерте, колись пишне вбрання красномовно розповідали історію її життя. Далі Елізабета побачила сивобородого старого чоловіка в костюмі єпископа одної з англіканських сект{18}, – адже релігія була тепер комерційною справою, отже мала свої хвилини піднесення і занепаду. Поруч єпископа сидів юнак років двадцяти двох, хоробливий і виснажений на погляд, і з задирливим виразом чекав присуду долі.
18
Англіканська церква – одна з відмін протестантської, виникла в 16-му віці і панує донині в Англії.