Нарешті черга дійшла і до нашого подружжя. Завідувачка, – особа з енергійним лицем, презирливим виглядом і дуже неприємним голосом, – спочатку записала Елізабету, а тоді Дентона, бо Товариство воліло мати на запропонованих їм місцях жінок, а не чоловіків. Дентон і Елізабета одержали по кілька квитків, поміж ними і посвідку на право не стригти коротко волосся. Давши відбитки своїх великих пальців і довідавшись, за яким номером ці відбитки заведено до списків, вони перемінили свою обшарпану одежу міського типу на занумеровані сині полотняні костюми робітників і пішли до великої їдальні дістати свій перший обід у новій обставі. По обіді вони мали знову повернутися до контори, щоб одержати вказівки щодо роботи.
Коли вони переодяглися, Елізабеті, здавалось, спочатку несила була підвести очі на Дентона. Але він глянув на неї і з подивом побачив, що навіть у цьому грубому вбранні вона зосталася красунею. Потім вузенькими рейками, прокладеними вздовж стола, під’їхав і раптом спинився проти них їхній обід – юшка з хлібом, – і Дентон забув про все. Вже три дні жили вони обголодь.
По обіді деякий час посиділи за столом. Ні він, ні вона нічого не говорили, – не було про що. Так само мовчки потім підвелися і пішли до завідувачки по інструкції.
Завідувачка подивилася на розпис.
– Ваші кімнати не тут: квартал Гайбері, Дев’яносто сьома вулиця, число дві тисячі сімнадцять. Краще запишіть собі на квитку. Ви – жінка – нуль, нуль, нуль, сім, шістдесят чотири, b. с. d. gamma сорок один – ідіть на металоплющильну фабрику і спробуєте там. Чотири пенси на день за задовільну роботу. А ви чоловік – нуль, сім, один, чотири, сімсот дев’ять, g. f. b, pi дев’яносто п’ять, – підете до Фотографічного Товариства на Вісімдесят першій вулиці. Там вам покажуть, що робити, – я не знаю що. Три пенси. Ось ваші картки. Все. Дальший! Що? Не затямили? О, господи! Доводиться казати все вдруге. Чом же ви не слухали? Безтурботний, ні до чого не придатний народ. Уявляють собі, що це нічого не коштує.
Дентон і Елізабета вийшли. Частину дороги вони йшли разом. Тепер їм повернулася мова. Цікаво, що відколи вони переодяглися в синє робітниче вбрання, їм ніби полегшало, неначе все найважче вже минуло. Дентон навіть з інтересом думав про майбутню роботу.
– Хоч би яка вона була, – сказав він, – проте гірше не може бути, ніж у капелюшній крамниці. І коли заплатимо за Дінґс, нам ще лишиться цілий пенні на день. Згодом, як звикнемо, зароблятимемо ще більше.
Елізабеті менш хотілося розмовляти.
– Я все собі думаю, чого це праця здається такою ненависною? – зауважила вона.
– Так, це справді дивно, – відказав Дентон. – Тому, гадаю, що вона примусова... Будемо сподіватися, що нам завідувачі не трапляться лихі.
Елізабета не відповідала. Вона думала про щось своє.
– Звичайно, – заговорила вона, по павзі, – все наше життя ми користалися з чужої праці. Тепер справедливо, щоб і ми...
Вона спинилася. Питання було надто складне на її розум.
– Але ж ми платили за неї, – заперечив Дентон; на той час його не бентежили такі складні питання.
– Ми нічого не робили – і все ж платили. Оцього я ніяк і не можу зрозуміти... Можливо, ми тепер і розплачуємося за це, – сказала Елізабета, – вона ще додержувалась старовинної примітивної філософії.
Після того вони розлучилися і кожне пішло до призначеного йому місця. Дентоновим обов’язком було пильнувати складного гідравлічного гніта, що працював так, наче був обдарований розумом. Гніт робив силою морської води. Давно вже минув той час, коли безглуздо збавляли питну воду, спускаючи її у водозливні труби. До східного краю міста проведено було величезним каналом морську воду. Звідти величезні помпи підіймали її в резервуари на чотириста футів над рівнем моря. З тих резервуарів вода розходилась по всьому місті більйонами труб, наче артеріями, чистила, вимивала, давала рух усяким машинам, потім незчисленними тонкими рурами виливалася в головну магістраль, у «cloaca maxima»{19}, і, нарешті, несла ввесь міський бруд на засівну площу навколо Лондона.
19
Cloaca maxima (по-латинському) – головна підземна труба для відвертання міського бруду.