– А ми таки порушуємо, – наполягав лікар, і терпець Біндонові остаточно ввірвався.
Не тямлячися з гніву, він покинув лікаря і вернувся додому. Ще тільки того б бракувало, щоб ці неуки і шахраї, нездатні врятувати життя такій впливовій людині, як він, сміли марити відібрати в законних власників контроль над суспільством і накинути всьому світові казна яку тиранію! Проклята наука! Він лютував і ярився, думаючи про ці зухвалі мрії, доки знов не закололо в боку. На щастя, ліки першого лікаря були в кишені, і він негайно випив потрібну дозу.
Вони загамували біль і дуже заспокоїли його. Він зміг сісти у вигідне крісло поруч бібліотеки – збірки фонографічних записів – і подумати про своє гірке становище. Обурення перейшло, гнів і біль ущухли під непомітним впливом ліків, лишилося тільки зворушення. Він глянув навколо, обвів очима розкішну напоєну жагою обставу своїх апартаментів – статуї, скромно позавішувані картини, – усю цю наочну видимість виплеканого, витонченого пороку, і натиснув кнопку. В повітрі забриніла ніжна мелодія пастушої сопілки з «Трістана»{23}. Біндон переводив погляд з одної речі на одну. Всі вони були занадто пишні, крикучі, безсоромні, але вони належали йому. Вони в матеріальній формі відбивали його ідеали, його уявлення про красу, про те, що бажане і має ціну в житті. І от тепер мусить він, як звичайнісінька людина, покинути їх, розпрощатися з ними. Він здавався сам собі тонким і ніжним полум’ям, що догоряло. «Так догоряє і гасне кожне полум’я», – подумав він, і на очі йому навернулися сльози.
Потім йому спало на думку, що він самотній. Ніхто не любив його, нікому він не потрібний! Кожної хвилини можуть початися страшні болі. Хоч би як він стогнав, кричав, – ніхто не зверне на те уваги. А за день чи два, кажуть оті лікарі, йому доведеться на все горло кричати. На цій думці згадав Біндон слова свого духовного напутника про занепад віри і братерньої любови, про загальне зіпсуття світу. Його власна, Біндонова доля цілком стверджувала цю сумну істину. Така людина, як він, витончений, багатий, впливовий, пристрасний, цинічний, багатоликий Біндон, можливо, здригатиметься з болю, і не знайдеться в цілому світі жодного відданого, щиросердного створіння, що здригалось би разом з ним. Жодної простої і вірної душі нема коло нього... і нема пастушка, що грав би йому на сопілці. Невже всі прості й вірні істоти позникали з цієї жорстокої вимогливої Землі? Він питався себе, чи знають ці жахливі вульгарні людці, оці юрби міських сновиг, що він, Біндон, думає про них. Коли б вони знали, хтось із них, напевно, спробував би заслужити собі кращої думки. Світ, безперечно, дедалі гіршає. Він зробився неможливий для Біндонів. Колись, може, згодом... Адже єдине, чого він усе життя своє прагнув, то було спочуття. Він пошкодував з хвилину, що не лишає після себе ні сонетів, ні загадкових малюнків, нічого такого, що зберігало б пам’ять про нього, доки не знайшлась би нарешті яка спочутлива душа.
Він ніяк не міг повірити, що те, що насувалось на його, було цілковите зникнення. Коли він допитувався про смерть у свого приємного духовного напутника, той звичайно відбувався набридлими туманними метафорами. Проклята наука! Вона підірвала всяку віру, всяку надію. Зійти зо світу, покинути театр, гомінкі вулиці, справи, бенкети, чари жіночих очей і знати, що ніхто й не помітить цього! Навпаки, світ стане ще щасливіший!
Він згадав, що ніколи не був щирим: може, через те і не знаходив він ні в кому симпатії? Мало хто знав, яка тонка і глибока душа криється за машкарою його глузливого цинізму. Вони не зрозуміють, що вони втратили з його загибеллю. Елізабета, наприклад, і гадки не мала...
На якийсь час він спинився думками на Елізабеті. Як мало розуміла вона його!
Думати про це було нестерпно важко. Щонайперше мусить він полагодити цю справу. Він зрозумів, що йому ще лишається дещо зробити в житті, що боротьба його за Елізабету навіть тепер не дійшла краю. Він не зможе мати її, як палко мріяв, але зможе лишити в її душі незабутній спогад про себе.
Ця думка сповнила його радістю. Він залишить такий глибокий слід у її душі, що вона довіку жалітиме, навіщо відштовхнула його. Передусім хай побачить вона його великодушність. Так, великодушність! Бо він кохав її безкорисливо, з гідною подиву величчю серця. Досі це не було йому так ясно, але, звичайно, тільки їй він покине усе своє багатство. Цей розв’язок справи відразу здався йому єдиним можливим і неминучим. Вона думатиме ввесь час, який він був добрий, який шляхетний. Діставши з його рук усе те, що робить життя стерпним, вона згадуватиме з невимовним жалем свою холодність і зневагу до нього. А як їй захочеться висловити свій жаль, вона побачить, що навіки пропустила цю можливість, – зустріне замкнені двері, зневажливе мовчання і бліде, мертве лице. Він заплющив очі і сидів так якийсь час, силкуючись уявити себе самого з блідим, мертвим лицем.
23
«Трістан і Ізольда» – опера славнозвісного німецького композитора Ріхарда Ваґнера (1813-83).