Але зоря проминула Землю, і зголоднілі люди, лиш поволі добираючи смілости, вже могли повертатися назад до своїх зруйнованих міст, до похованих під заваллям і намулом житниць, до затоплених нив. Ті судна, – не багато таких було, – що врятувались від тогочасних бур, добулися, приголомшені і пошпетані, обережно зондуючи свою путь поміж новими зазначками й обмілинами, до знайомих гаваней. І коли шторм ущух, клімат скрізь зробився тепліший, Сонце збільшилось, а Місяць зменшився до одної третини колишнього свого розміру, і зміна всіх його фаз забирала тепер вісімдесят діб.
Та про нове братерство, що постало між людьми згодом, про рятування законів, книжок і машин, про дивні переміни в Ісландії, Гренландії і на берегах Баффінової затоки, що їх моряки, прибувши туди невдовзі, побачили зеленими і розкішними, аж очам своїм не хотіли вірити, – про все це не каже нічого ця історія. Мовчить вона теж і про просування людства, відколи Земля зробилась тепліша, на північ і на південь до самих бігунів. Вона говорить тільки про з’явлення та зникнення зорі.
Марсіянські астрономи (бо й на Марсі є астрономи, хоч і як неподібні до людей ці істоти), звичайно, були дуже зацікавлені цими подіями. Певна річ, вони, розглядали їх зі свого власного погляду. «Беручи на увагу великий розмір і високу температуру ядра, кинутого крізь нашу Сонячну систему на Сонце, – писав один марсіянець, – нас не може не вражати, що Земля, якої воно замалим не торкнулося, зазнала так мало шкоди. Всі знайомі нам обриси суходолів і морів залишились незмінні, і єдина реальна переміна полягає, здається, у зменшенні білої смуги (гадають, що то лід) навколо кожного з обох бігунів».
Це тільки доводить, якими малими можуть здатися людські катастрофи на віддаленні кількох мільйонів миль.
АРМАГЕДДОН{30}.
Чоловік з блідим обличчям ввійшов у вагон на станції Реґбі. Він не поспішав, хоч носильник підгонив його, і ще навіть тоді, як стояв він на платформі, я зауважив, який у нього виснажений вигляд. Зітхнувши, він сів у кутку проти мене, спробував був закутатися в свій плед і застиг, втопивши непорушний погляд просто себе. Коли це він відчув, що я дивлюся на нього, скинув на мене очима і мляво простяг свою руку за газетою. Потім знову глянув на мене.
Я вдав, ніби читаю. Побоювався, що мимоволі збентежив його, і дуже здивувався, коли він заговорив зо мною.
– Пробачте, – спитав я, – що ви сказали?
– У цій книжці, – повторив він, показуючи кощавим пальцем на мою книжку, – написано про сни?
– Звичайно, – відповів я, бо книжка та була «Тлумачення снів» Фортнем-Роско, і заголовок її стояв на оправі.
Незнайомий помовчав трохи, наче шукаючи слів.
– Так, – промовив він нарешті, – та вони нічого не можуть сказати вам про це.
Я спершу не зрозумів був.
– Вони нічого не знають, – додав він.
Я подивився на нього уважніше.
– Сни бувають різні, – вів він далі.
Проти цього я не суперечив.
– Я вважаю... – він спинився вагаючись. – Чи вам коли снилися сни? Я хочу сказати – яскраво.
– Я рідко коли бачу сни, – відповів я. – Навряд чи випадає мені бачити хоч би зо три таких яскравих сни за рік.
– Ага! – мовив він спроквола, наче про щось думаючи. – Ваші сни не сполучаються з вашими спогадами? – спитав коротко. – Це ніколи не збивало вас з пантелику? Траплялося таке з вами, чи ні?
– Майже ніколи. Хіба що зрідка спливає якийсь сумнів, та й то на короткий час. Гадаю, що це мало з ким трапляється.
– А він згадує про це? – незнайомець показав на книжку.
– Він каже, що часом таке буває, і пояснює все, як це роблять звичайно, підвищеною чутливістю, зауважуючи, ніби це трапляється як виняток, а не як правило. Вам, мабуть, відомі ці теорії.
– Дуже мало. Знаю лише те, що вони помилкові.
Його млява рука якийсь час бавилася віконним ременем.
Я хотів був повернутися до своєї книжки, і це десь певно підказало йому нове запитання. Він нахилився вперед і майже торкався мене.
– Чи бувають так звані сни з продовженням, – оті, що сняться ніч за ніччю?