– Гадаю, що бувають. Про такі випадки пишуть в усіх книжках про психічні хвороби.
– Про психічні хвороби? Так. Там мабуть що й пишуть. Це найпридатніше місце для них. Та що я хотів сказати?.. – він глянув на свої кощаві пальці. – А чи завжди це – сни? І чи сни це, чи щось інше? Може, це щось інше?
Я урвав би цю настирливу розмову, коли б не ота напружена тривога на його обличчі. Як зараз бачу його погаслі очі, почервонілі вії, – вам, певно, відомий такий погляд.
– Я не обстоюю своєї думки, – сказав він, – та це мене вбиває.
– Сни?
– Коли хочете, зовіть це снами. Ніч за ніччю. Яскраво!.. Так яскраво... Це все (він показав на місцевість, що мріла за вікном) видається нереальним в порівнянні з тими снами. Я ледве пам’ятаю, хто я, яка моя професія... – він спинився. – Навіть тепер...
– Сон ще триває, хочете ви сказати? – спитав я.
– Він скінчився.
– Тобто?
– Я вмер.
– Умерли?
– Мене розчавлено, вбито, і тепер моє я, все те, чим я був у тому сні, – мертве. Мертве назавжди. Бачте, мені снилось, що я інша людина, живу в іншій частині світу і в іншому часі. Мені снилося це з ночі в ніч. Кожної ночі я прокидався в іншому житті. Живі сцени, живі події – поки не прийшов кінець.
– Поки ви не вмерли?
– Поки я не вмер.
– А з того часу?
– Ні, – сказав він. – Дякувати богові, то був кінець сну...
Я зрозумів, що не відбудуся від цього сну. До того ж мені треба було ще цілу годину їхати, вже смеркало, а Фортнем-Роско не дуже цікава книжка.
– Живете в іншому часі... – зауважив я. – Ви хочете сказати, в іншому столітті.
– Так.
– В минулому?
– Ні, в майбутньому.
– Наприклад, в тритисячному році?
– Не знаю, в якому році. Я знав уві сні, тобто коли спав, та не тепер... не тепер, коли я не сплю. Я багато чого забув, відколи прокинувся, хоч знав усе, коли впав... Вони називали роки не так, як ми звемо... Як то вони звали їх? – він приклав руку до чола. – Ні, – сказав він, – я забув.
Він безсило всміхнувся. Яку хвилину я боявся, що він не розкаже свого сну. Загалом я ненавиджу тих людей, що розповідають про свої сни, але це був особливий випадок. Я навіть допоміг йому.
– Це почалось... – підказав я.
– Це було, як у житті, з самого початку. Здавалось, я враз прокинувся уві сні. Дивно, що в тих своїх снах я ніколи не згадував теперішнього свого життя. Те життя вві сні начебто захоплювало мене всього. Може статися... Та я розкажу вам, якого я себе бачу, коли пробую пригадати все. Спочатку в моїх спогадах нема нічого виразного; потім виявляється, що я сиджу немов у якійсь лоджії{31} і милуюся чистим морем. Я дрімав, і враз прокинувся бадьорий і жвавий, зовсім не сонний, – прокинувся, бо дівчина перестала обвіювати мене віялом.
– Дівчина?
– Так, дівчина. Не перебивайте, бо ви мене зіб’єте, – він раптом примовк. – Ви не подумаєте, що я божевільний? – спитався він.
– Ні, – відповів я, – вам снився сон, розкажіть його мені.
– Так от, кажу, я прокинувся, бо дівчина перестала обвіювати мене. Ви розумієте, я зовсім не здивувався, не збентежився, що перебуваю там. Я не відчув, що опинився там несподівано. Я все сприйняв просто так, як воно було. Спогад про це життя, про життя дев’ятнадцятого століття, злиняв, ізник, мов сон. Я все знав про себе, знав, що мене вже звуть тепер не Купер, а Гедон, і знав про свій стан в суспільстві. Я багато чого забув відтоді, як прокинувся, в пам’яті моїй великі прогалини, – але тоді все було зрозуміло й логічно.
Він знов замовк вагаючись, схопив ремінь од вікна, нахилився вперед і благально глянув на мене.
– Вам не здається, що це дурниця?
– Ні, ні! – скрикнув я. – Говоріть далі. Скажіть, що ж то була за лоджія.
– То не була справжня лоджія, – не знаю, як би її назвати. Вона була мала і виходила на південь, уся в затінку, крім півкола над балконом, звідки видно було небо, море і куток, де стояла дівчина. Я лежав на канапці, – то була металева канапка з легкими смугастими подушками, – і дівчина стояла плечима до мене, схилившись на бильця балкона. Проміння вранішнього сонця падало їй на вухо і щоку. Її гарна біла шия, кучеряві коси і білі плечі освітлювало сонце, а граційну постать вкривала прохолодна блакитна тінь. Убрана була вона, – не знаю, як би це описати, – в щось таке легеньке, прозоре. Так вона стояла переді мною, і я зрозумів, яка чарівна й бажана була вона, так наче я ніколи її до того часу не бачив. А коли я нарешті зітхнув і звівся на лікоть, вона обернулась...
Він спинився.
– Я прожив п’ятдесят три роки на світі. В мене була мати, сестра, приятельки, дружина й дочки, – всі їхні обличчя, всякі відміни виразу їх я пам’ятаю, та лице цієї дівчини багато реальніше для мене. Коли я згадую його, бачу його перед собою мов живе, я міг би намалювати його. І все ж...