А хто ж був тут справжній господар?
У цьому лісі, на протязі кількох миль, живе мурашок більше, ніж людей на цілому світі! Ця думка здалася Голройдові зовсім новою.
Минуло скількись тисячоліть, і люди з варварського стану піднеслися до того ступеня цивілізації, який дав їм відчути, що вони господарі майбутнього і владарі Землі! Що ж може стати на перешкоді комахам піти тим самим шляхом? Ті з них, що їх знають люди, живуть невеличкими, по кілька тисяч особнів громадами, і не роблять спільних спроб боротися з сильнішим світом. Але в них є кмітливість, є своя мова! Які є підстави вважати, що вони повинні спинитися на цій стадії довше, ніж людина стояла колись на своїй варварській? Уявімо ж собі, що вони почнуть зафіксовувати свої знання, як те робила людина за допомогою книжок та записів, утворювати великі держави і вести організовану і планову війну!
Голройдові навернулись на пам’ять відомості, що їх зібрав Жерілью про тих мурашок, до яких вони оце наближалися. Ці мурашки випускають отруту, подібну до гадючої. Так само, як мурашки-листорізи, коряться вони своїм трохи більшим ватажкам. Вони хижаки, і, прийшовши куди, там уже й зостаються.
Ліс стояв тихий і мовчазний, вода хлюпотіла об борт судна. Над ліхтарем угорі безгучно кружляв примарний рій нічниць.
Жерілью заворушився в темряві і зітхнув.
– Що може зробити людина? – промурмотів він крізь сон, повернувся і знову затих.
Дзижчання москітів очутило Голройда від його дедалі похмуріших думок.
II.
Другого ранку Голройд довідався, що до Бадами лишилося всього сорок кілометрів, і його цікавість до берегів значно збільшилась. Щоразу, як випадала нагода оглянути околиці, він виходив на палубу. Ніде не було видно жодного сліду людської праці, за винятком порослих травою руїн одного будинку і вкритого зеленими плямами фасаду давно покинутого монастиря в Можу. Стелюхи оповили його порожній портал, а з одного вікна росло ціле дерево. Вранці через ріку перелетіло кілька роїв дивовижних жовтих метеликів з напівпрозорими крильцями. Багато тих метеликів сідало на судні, і люди вбивали їх. Опівдні натрапили на покинуту куберту.
На перший погляд вона начебто й не була покинута. Обидва її вітрила було поставлено, вони обвисли серед післяполудневої тиші. На передньому помості, коло закладених у кочети весел, сидів чоловік, а другий, здавалося, спав горілиць на повздовжньому містку, які бувають на цих баркасах посередині. Та незабаром з того, як стояло стерно і як баркас зносило навперейми канонерці, стало видно, що на ньому не все гаразд. Жерілью розглядав його в польовий бінокль і дуже зацікавився темними плямами на обличчі того чоловіка, що сидів, – мабуть червоношкірого. В нього не було носа. Більше скидалося на те, що він не сидить, а припав до помосту. Що далі капітан дививсь на нього, то менше подобався йому його вигляд. Проте Жерілью ніяк не міг спустити свого бінокля.
Нарешті він зробив це і трохи відступив від борта, щоб покликати Голройда. Потім він вернувся назад і окликнув куберту. Гукнув раз, другий. Баркас проплив повз канонерку; ніхто не озвався з нього. «Santa Rosa» – ясно було видно на борті його назву.
Потрапивши в кільватер судна, баркас загойдався на хвилях. Постать того чоловіка, що припав до помосту, враз осіла, так наче в нього раптом розсипалися всі суглоби. Капелюх йому злетів і оголив голову, що мала далеко не приємний вигляд, а тіло спустилося на поміст, перевернулось і зникло з очей за бульварком.
– Caramba!{37} – скрикнув Жерілью і швидко обернувся до Голройда, що підходив до нього. – Бачили-сьте? – спитав він.
– Мертвий! – потвердив Голройд. – Так. Краще б ви послали туди човна. Там щось негаразд...