У 1920 році вони будуть на половині дороги до Амазонки. В 1950 або, скажімо, в 1960 році, не пізніше, – гадаю я, – відкриють вони Европу.
ОСТРІВ ЕПІОРНІСА.
Чоловік зі шрамом на обличчі перехилився через стіл і глянув на мій пакунок.
– Орхідеї? – спитав він.
– Еге, декілька, – відповів я.
– Циприпедеї?
– Здебільшого.
– Може, щось нове? Хоча не може бути. Років з двадцять п’ять, а то й двадцять сім тому я все повитягав звідси, з цих островів. Коли ви знайшли щось нове, то вже справді зовсім нове. Після мене небагато лишилось.
– Я не колекціонер, – зауважив я.
– Тоді я був молодий, – провадив він далі, – і як я тоді ганяв по світі! – він зміряв мене очима. – Я пробув два роки в Східній Індії і сім років у Бразилії. Потім поїхав на Мадагаскар.
– Я знаю кількох дослідників на ймення, – сказав я, передчуваючи цікаве оповідання. – Для кого ви збираєте?
– Для Давсона. Чи вам доводилося коли чувати ім’я Бутчер?
– Бутчер... Бутчер? – ім’я здавалось мені ніби знайоме, за хвилину я пригадав. – Ага! – сказав я. – То ви позивалися з Давсоном, правили з нього судом свою платню за чотири роки... потрапили на безлюдний острів...
– До ваших послуг, – промовив чоловік зі шрамом, уклоняючись. – Цікавий випадок, правда? Я сидів там на острові і збивав собі копійчину, нічого не роблячи, а вони не мали змоги звільнити мене. Мене частенько дуже тішило думати про це. Я навіть підрахував, скільки мені належить, – шмат грошей! – і прикрасив цифрами ввесь той благословенний острівець.
– А як це сталося? – спитав я. – Не пам’ятаю добре всіх обставин.
– Гаразд... Ви чули про епіорнісів?
– Чув дещо. Не давніше, як місяць тому, перед самим моїм від’їздом, Ендруз казав мені, що він працює над новим видом. Вони здобули велику гомілку, здається, з ярд завдовжки. Мабуть, добре було страховище.
– Залюбки вірю вам, – сказав чоловік зі шрамом. – Це були страховища. Синдбадова птиця Рок – то не що інше, як легенда про них. А коли знайшли вони ті кості?
– Три чи чотири роки тому... Коли не помиляюся, – 91-го року. Чому ви питаєте?
– Чому? Та тому, що я знайшов їх ще, мабуть, перед двадцятьма роками. Якби Давсон не вклеїв тоді дурня з моєю платнею, забряжчали б у його кишені грошенята... Я нічого не міг вдіяти, коли того клятого човна понесло за водою!
Він помовчав.
– Гадаю, що це те саме місце, – щось подібне до болота за дев’яносто миль на північ від Антананаріво. Ви не знаєте часом? Треба плисти човном уздовж берега. Пригадуєте?
– Ні, не пригадую, але, здається, Ендруз казав мені про якесь болото.
– Мабуть, те саме. На східному березі. Там ще така дивна вода. В ній є щось таке, що не дає гнити. Тхне ніби креозотом. Мені та місцина нагадувала Тринідад... А яйця вони теж знайшли? Ті кілька яєць, що я знайшов, були півтора фути завдовжки. Бачте, болото там заломлюється коліном, відтинаючи геть увесь той клаптик землі від решти острова. Вода на болоті здебільшого теж солона... Ну, добре... Отож і часину випало мені там пережити! Я натрапив на свою знахідку зовсім випадково. Ми подалися по яйця, – я і двоє тубільців, – одною з тамтешніх подвійних пірог і наскочили на кості. З нами було харчів на чотири дні і намет. Ми напнули його в найсухішому місці. Я й тепер, як згадаю про те, неначе чую той дивний смоляний дух. Кумедна була робота. Ми ходили з залізними прутами і зондували болото. Яйця звичайно виймали розбиті. Не знаю, скільки часу минуло з тієї пори, коли в тих місцях водилися епіорніси. Як кажуть місіонери, в тубільців збереглися легенди про них, та сам я ніколи не чув нічого{38}. Але ті яйця, що ми знайшли, були зовсім цілі і свіжі, неначе щойно знесені. Свіжісінькі! Коли ми переносили їх у човен, котрийсь з моїх негрів упустив одно, і воно розбилось на камені. Дістав же тоді той телепень пам’яткового! Яйце було зовсім свіже, без найменшого духу, а мати, що знесла його, загинула може чотириста років тому. Чорномазий виправдувався, що його вкусила стонога. Я переказую вам усе так, як воно було. Цілий день бабралися ми в болоті, повиймали ті яйця цілими і сами геть чисто вимастились в огидне чорне багно. Цілком натурально, я був злий як собака. Скільки мені відомо, ті яйця, що я знайшов, були єдині нерозвиті. Потім я ходив до музею природознавства в Лондоні. Яйця, що там зберігаються, розбиті, посклеювані, мов та мозаїка, а в деяких навіть бракує кусків. Мої ж яйця були бездоганні, і я сподівався, що, повернувшись, добре зароблю на них. Отже цілком зрозуміло, що я розлютувався вкрай, коли той проклятий бевзень пустив з рук три години моєї праці. Ну, то я й напутав його трошки.
38
Не можна назвати жодного європейця, що бачив би живого епіорніса, за винятком, та й то сумнівним, Майснера, який побував на Мадагаскарі року 1745.