Не хочу й казати, скільки часу так тривало. Безперечно, я забив би його раніше, коли б тільки знав, як це зробити. Кінець-кінцем я таки добрав способу, як мені його звести зі світу. Це, власне, південноамериканська вигадка. Я взяв та позв’язував докупи все волосіння своїх вудок, кілька стеблин морських водоростей та свій одяг, і в мене вийшов доволі міцний мотузок, ярдів із дванадцять завдовжки, коли не більше. До обох кінців я поприв’язував по великому уламкові коралів. На це пішло в мене трохи часу, бо мені раз-у-раз доводилося або залазити у воду, або видиратись на пальму, – то вже як мені більше подобалося. Коли мотузок був готовий, я закрутив його швидко-швидко над головою і пустив на птаха. Перший раз я не влучив, але за другим разом мотузок упав йому на ноги і чудово обкрутився кругом них. Птах гепнувсь додолу. Я стояв по пояс у воді, і коли він перекинувся, я вискочив з води і ножем перерізав йому горлянку.
Ще й досі неприємно мені згадувати про те. Хоч увесь я кипів гнівом, а все ж почував себе вбивцею. Коли я стояв над ним, дивлячись як кров йому з шиї цебеніла на білий пісок, а його довгі прекрасні ноги і шия корчились в агонії... брр!..
Після цієї трагедії самотність пригнітила мене, наче прокляття. Ви не можете уявити собі, як бракувало мені того птаха. Я сидів над його трупом, плакав і, здригаючись, дивився на свій пустельний, мовчазний острів. Мимоволі згадувалось, який він був веселий маленьким, навертались на пам’ять тисячі смішних і втішних його вибриків, аж поки він не здурів. Коли б я тільки поранив його, а потім ходив за ним, то, може б, він став поміркованіший... Не маючи коло себе нічого, щоб викопати йому могилу в кораловій скелі, я не міг поховати його. Ввесь час у мене було таке почуття, ніби то була людина, і я навіть і думати не міг про те, щоб з’їсти його, отже я спустив його в лагуну, де маленькі рибки геть чисто його общипали. Не зберіг я навіть пір’я.
По якійсь годині одному моєму приятелеві, що плавав своєю яхтою в тих місцях, набігло на думку поглянути, чи ще існує мій атол. Він прибув саме впору. Я майже занедужав з розпуки, тільки не знав, що краще: чи мені піти просто в море і так покласти край усьому, чи вдатись до отих огидних зелених бородавчастих штук...
Кістки я продав одному чоловікові, на ймення Вінслов, – він держить крамницю недалеко Британського музею. Він каже, що перепродав їх старому Геверзові. Та Геверз той, видимо, не зрозумів, що вони мають винятковий розмір, і тільки по його смерті на це звернули увагу. Як то названо цих птахів? Aepyornis...
– Aepyornis vastus, – сказав я. – Цікаво, що саме про це згадував мені мій приятель. Коли знайдено було епіорніса з гомілкою на один ярд завдовжки, то подумали, що то найбільший екземпляр і назвали його Aepyornis maximus. Потім хтось знайшов гомілку на чотири фути і шість дюймів, чи навіть більше, і дали птахові назву Aepyornis titan. Згодом, після смерти старого Геверза, в його колекції знайшли ваш екземпляр, і отак виявилось, що існував ще й Aepyornis vastissimus.
– Вінслов казав мені про це, – промовив чоловік зі шрамом на обличчі. – Він гадає, що коли буде знайдено породу епіорнісів ще більших розмірів, то декому з учених спухне зі зворушення мозок і полопаються жили. А правда ж, чудна пригода трапилася людині, – ви згодні?
ЦВІТІННЯ ДИВНОЇ ОРХІДЕЇ.
Купівля орхідей завжди має в собі легенький присмак спекуляції, що приємно збурює кров. Ви бачите перед собою темну поморщену грудочку переплутаного коріння, а далі вам доводиться здатись або на свою досвідченість, або на продавцеву пораду, або просто на свій талан, – то вже до чого ви більший маєте нахил. Може виявиться, що рослина напівнежива, або й зовсім мертва; але буває і навпаки, що дуже пощастить із купівлею, і витрачені гроші повернуться вам з лишком. Часом трапляється й так, що перед захопленими очима щасливого покупця поволі, день по дневі, починає розгортатись якась зовсім нова відміна, нова краса, дивна лінія горішньої губи, ніжніше забарвлення, чи то несподівана мімікрія. На тендітній зеленій стеблині розцвітає краса, а з нею разом і гордість, прибуток, ба навіть безсмертя. Для всякого чуда природи потрібна назва, а яка ж може бути краща назва, як не ім’я того, хто відкрив те чудо? «Johnsmithia»{39}! А втім бувають ще й гірші назви.
39
Johnsmithia – назва рослини, утворена від англійських імені і прізвища John Smith, таких же банальних для англійця, як для росіянина «Іван Іванович Іванов».