— Послухай, моя люба, тут справа не в жертві і не в самозреченні. Того дня, коли я відчув, що покохав тебе, я сказав собі те, що повинні говорити всі закохані в такому випадкові. Чоловік, котрий любить жінку і прагне взаємності, котрий, врешті, домагається свого і бере її, тим самим вступає з нею в священну угоду. Це стосується, звичайно, такої жінки, як ви, а не жінки, чиє серце доступне всім. Одруження, що має великий суспільний сенс, велике правове значення, в моїх очах важить з морального погляду небагато, якщо взяти до уваги умови, за яких воно, як правило, відбувається.
Отож, коли жінка, зв'язана цими законними узами, не любить свого чоловіка і не може його любити, коли вона зустрічає мужчину, що їй до вподоби, і віддається йому, і коли мужчина вільний і бере цю жінку, — я кажу, що вони єднаються у добровільну спілку, куди міцнішу, аніж та, що скріплена тихим «так», пошепки сказаним у присутності мера, оздобленого триколірним перев’язем.
Я хочу сказати, що коли вони обоє люди порядні, то їхнє єднання мусить бути ще глибшим, ще міцнішим, чистішим, аніж якби воно було освячене всіма таїнствами світу.
Така жінка ризикує всім. І саме тому, що вона це знає, що вона все віддає—серце своє, тіло, душу, честь, життя — саме тому, що вона заздалегідь готова до всіх можливих нещасть, небезпек, катастроф, саме тому, що вона зважилася на вчинок відчайдушний і сміливий, знехтувала всі перешкоди — і чоловіка, який її може вбити, і світ, що може її відштовхнути, — саме тому вона гідна шани у своїй подружній невірності; і тому її коханець теж мусить усе передбачити і цінувати її над усе, що б там не сталося. Мені йема чого додати. Спочатку я діяв, як людина обачна, що повинна була вас попередити, тепер у мені залишився тільки той, хто вас любить. Наказуйте!
Сяючи від щастя, вона затулила йому вуста поцілунком і зовсім тихо промовила:
— Це все неправда, любий, нічого не сталося, чоловік і гадки ні про що не має. Мені просто хотілося побачити, що ти робитимеш; і так кортіло дістати… новорічний подарунок… подарунок твого серця… крім іншого подарунка — сьогоднішнього кольє. А ти подарував мені його, — л я тобі за нього вдячна безмежно… Господи, яка я щаслива!
Мільйон
Була це скромна пара. Чоловік, діловод міністерства, сумлінний та старанний службовець, ретельно виконував свої обов'язки. Його звали Леопольд Боннен. Непоказний молодик, він думав про все так, як треба було думати. Вихований по-релігійному, він зробився не такий побожний, відколи Республіка почала домагатися відокремлення церкви від держави. В коридорах міністерства він говорив так, щоб усі чули: «Я побожний, і то дуже побожний, я вірю в Бога, та я не клерикал». Передусім він домагався слави чесної людини і, вихваляючи свої чесноти, бив себе в груди. Та й справді, він був чесним у загальноприйнятому розумінні цього слова: вчасно приходив на роботу, вчасно ішов додому, не вештався без діла і був акуратний у грошових справах. Він одружився з дочкою небагатого співробітника, сестра якого вийшла заміж з кохання і мала мільйонний маєток. А оскільки вона була бездітна — що дуже її засмучувало, — то свої статки могла залишити хіба лиш племінниці.
Цей спадок займав усі помисли подружжя. Про нього говорили як у родині, так і в цілому міністерстві, всі знали, що «Боннени отримають мільйон».
У мол од ото подружжя теж не було дітей, але воно про те не дбало, живучи тихо й мирно, як усі порядні, але недалекі люди. Вони мали чистеньке, дбайливо прибране й затишне помешкання, були у всьому помірковані та скромні, і дитина, здавалось, порушила б цю життєву рівновагу, затишок і спокій.
Вони не докладали особливих зусиль, щоб залишитися без нащадків, а що небо не посилало дітей, тим краще.
Тітка-мільйонерка тяжко журилася їхньою безплідністю і давала поради, як добитися народження дитини. Вона й сама колись випробувала марно силу-силенну засобів, рекомендованих друзями та ворожками; відтоді, як вона вийшла з того віку, коли можна мати дітей, їй було вказано безліч інших способів, у які вона вірила. Шкодуючи, що н£ може випробувати їх на собі, вона з тим більшою настирливістю радила їх племінниці та її чоловікові, раз у раз питаючи:
— Ну що, ви пробували зробити так, як я вам радила?
Тіточка померла. В глибині дупіі молоде подружжя відчувало таємну втіху, яку здебільшого ховають під жалобою перед самим собою та перед ближніми. Люди одягаються в чорне, але душа тріпоче з радості.
їх сповістили, що духівниця у нотаря, і по церковній відправі вони одразу пішли до нього.