Вона відхиляла його компліменти з усмішкою, з невпевненими «ні» підлещеного егоїзму, від душі втішаючись з усіх тих подробиць, що він подавав, і жартами вимагала усе нових і нових, уміло розпитуючи його з якоюсь сласною жадібністю до лестощів.
Він думав, дивлячись на неї: «По суті, це просто дитина, як і всі інші жінки». І закінчив красивою фразою, вихваляючи її за справжню любов до мистецтва, таку рідкісну в жінок.
Тоді вона несподівана перейшла на глузливий тон в дусі тієї французької лукавої веселості, який, здається, становить саму суть нашої нації.
Маріоль її перехвалив. Вона дала йому зрозуміти, що не дурненька.
— Їй-право, — мовила вона, — признаюся вам, я й сама не знаю, що я люблю: мистецтво чи митців.
Він зауважив:
— Як же можна любити митців, не люблячи самого мистецтва?
— Вони часом цікавіші, ніж світські люди.
— Так, зате вони мають прикріші вади.
— Це правда.
— То ви музики не любите?
Вона раптом споважніла.
— О ні. Я кохаюся в музиці. Я, здається, люблю її над усе. А проте Масіваль переконаний, що я зовсім на ній не розуміюся.
— Він вам так сказав?
— Ні, він так думає.
— А звідки ви це знаєте?
— О, ми, жінки, якщо й нічого не знаємо, то майже завжди здогадуємося.
— То Масіваль думає, що ви не розумієтеся на музиці?
— Я в цьому впевнена. Я бачу це вже з того, як він мені її роз’яснює, як підкреслює відтінки, а сам у той час, певне,
думає: «Все одно марно; цe я роблю лише тому, що ви дуже мили».
— Але ж він мені казав, що ніде в Парижі не почуєш кращої музики, як у вас.
— Так, завдяки йому.
— І літературу ви не любите?
— Дуже люблю і навіть переконую себе, що добре на ній розуміюся, всупереч думці Ламарта.
— Який теж уважає, що ви на ній зовсім не розумієтеся?
— Авжеж.
— І він теж не казав вам цього?
— Вибачайте, цей-то казав. Він уважає, що деякі жінки можуть тонко і правильно розуміти описані почуття, життєвість дійових осіб, психологію взагалі, але що вони цілком нездатні оцінити найголовніше в його майстерності — мистецтво. Коли він вимовляє слово «мистецтво», то не лишається нічого іншого, як вигнати його за двері.
Маріоль спитав усміхаючись:
— А ваша думка, пані?
Вона замислилась на мить, потім глянула йому просто у вічі, щоб переконатися, чи він здатен вислухати її й зрозуміти.
— Я? У мене є свої власні міркування про це. Я гадаю, що почуття… почуття — ви розумієте мене? — може розкрити розум жінки для сприймання всього, що захочете, але, звичайно, це в пам'яті часто не затримується. Зрозуміли?
— Ні, не зовсім, пані.
— Я хочу сказати, що для того, щоб зробити нас такими самими цінителями, як чоловіки, треба передусім звертатися до нашої жіночої натури, а потім уже до розуму. Все те, що чоловік заздалегідь не потурбується зробити для нас привабливим, мало нас цікавить, бо ми все сприймаємо через почуття. Я не кажу «через кохання», ні, — а взагалі через почуття, що має всякі можливі форми, вияви, відтінки. Почуття належить нам, а ви, чоловіки, не розумієте його добре, бо воно вас засліплює, а нам воно світить. О, я бачу, для вас усе це дуже неясно, — шкода! Одне слово, коли чоловік нас любить і нам приємний, — бо ж нам конче необхідно усвідомлювати себе коханими, щоб бути здатними на таке зусилля, — і коли цей чоловік істота непересічна, він може, якщо постарається, змусити нас усе згадати, все відчути, все зрозуміти, геть-чисто все, і може передати нам, поволі й потроху, усе своє духовне багатство. О, це часто потім зникає, гасне, бо ми легко забуваємо, — так, забуваємо, як губляться у повітрі вимовлені слова! Ми наділені інтуїцією і здатні до прозріння, але ми мінливі, вразливі й швидко змінюємось під впливом оточення. Коли б ви знали, як часто я переходжу з одного душевного стану в інший, як стаю цілком іншою жінкою залежно від погоди, здоров’я, прочитаної книжки чи цікавої розмови. Далебі, іноді в мене душа зразкової матері родини — хоча й без дітей, а інколи — майже душа кокотки… без коханців.
Зачарований, він поцікавився:
— І ви гадаєте, що майже всі розумні жінки здатні на таку активність думки?
— Так, — мовила вона. — Тільки вони поступово скніють, а середовище безповоротно затягує їх у той чи інший бік.
Він знову спитав:
— Отже, ви ставите музику над усе?
— Так. Але те, що я вам оце говорила, щира правда! Звичайно, я не тішилась би музикою так, як тішусь тепер, не любила б її так, як люблю, коли б не цей ангел Масіваль. У всі твори великих композиторів, що їх я вже й так любила палко, він вдихнув душу, граючи їх для мене. Яка шкода, що він жонатий!