— А яка ваша пропозиція? — спитав Френк.
— Порівну. П'ятдесят на п'ятдесят відсотків, — відповів Ріган, великодушно обдарувавши двох людей тим, чого, як він був певний, не існувало.
— Отже, ви виїдете, як тільки спроможетесь? — запитав Френк латиноамериканця. — Візьміть на себе його справу, Рігане, і спекайтеся її якнайшвидше. Згода?
— Безумовно, голубе, — одказав той, — А коли йому потрібні будуть гроші, то дати?
— Звичайно, — і Френк стиснув їм руки. — Це позбавить мене зайвого клопоту. Ну, а тепер я втікаю, влаштовую деякі справи і миттю на поїзд. На все добре, Рігане! Бувайте здорові, сеньйоре Торесе! До побачення десь коло
Бокас-дель-Торо чи в якій-небудь печері на Бичачому або на Телячому острові. Ви думаєте, на Телячому? Ну, бувайте!
Сеньйор Альварес Торес залишився ще на короткий час у Рігана й дістав докладні вказівки щодо своєї ролі в майбутньому. Він мав насамперед затримати Френка якнайдовше й чинити йому різні перепони та ускладнення у справах.
— Одне слово, — закінчив Ріган, — я не шкодуватиму, якщо він і зовсім не вернеться і ви зумієте назавжди залишити його там на користь його здоров'ю.
РОЗДІЛ II
Гроші, як і молодість, ніколи не знають перешкод. За три тижні після останнього побачення з Ріганом, одного безвітряного дня по обіді, Френк Морган, що, звісно, був молодий і мав гроші, опинився на шхуні «Анджеліка» біля самісінького берега лагуни Чірікві. Море розлягалося гладеньке, як скло, і ледве помітно колисало судно. Френк, нудячи світом і відчуваючи надмір, здавалося, безмежної енергії, загадав капітанові — напівнегрові, напівіндіянинові з Ямайки — спустити на воду невеликого човна.
— Чи не пристрелю я там часом якої папуги або мавпи, а то й чогось іншого, — пояснив він, роздивляючись у сильний цейсівський бінокль поросле чагарником узбережжя, що лежало за півмилі.
— Швидше за все, вас укусить лабарі. А тут укус цієї гадюки — смертельний, — посміхнувся капітан і власник «Анджеліки», що від свого батька-ямайця дістав у спадщину хист до мов.
Але Френка нелегко було відрадити, надто ще тепер, коли він угледів спершу гасієнду трохи віддалік, а потім, на самому березі, жіночу постать у білому, і до того ж спостеріг, що й вона дивиться в бінокль на шхуну й на нього.
— Спускайте-бо човна, капітане, — удруге наказав він, — А хто там живе, білі?
— Родина Енріко Солано, сер, — була відповідь. — То великі пани з давнього іспанського роду. Ця вся земля їхня — від моря до Кордільєр, та ще й половина лагуни Чірікві. Але, маючи стільки землі, вони не дуже грошовиті… Тільки й того, що горді й кусючі, як перець.
Поки Френк плив до берега мізерним човником, видюще шкіперове око помітило, іцо він не взяв із собою рушниці-на папуг чи на мавпу, яких хотів був стріляти, а далі зіркий моряк і собі уздрів одягнену в біле жіночу постать на тлі темної чагарникової стіни.
Веслуючи просто до плискуватого берега з білого коралового піску, Френк не зважувався озирнутись назад і подивитись, чи стоїть там ще жінка, чи ні. В голові його снувалися звичайні думки здорового юнака, що мріє про зустріч з якоюсь сільською дівчиною, можливо, напівдикою чи бодай хоч із наївною провінціалкою, з якою можна буде розважитися, поки штиль не дає «Анджеліці» плисти далі.
Причаливши, Френк скочив на пісок, дужою рукою витяг човна далеко на берег і аж тоді обернувся. На березі від моря й до самого чагарника не було жодної душі. Френк довірливо рушив уперед. На його думку, кожен, хто подорожує в цих незвичайних краях, мав право шукати тубільців, щоб розпитати про дорогу. І, кілька хвилин тому сподіваючись лише трохи зігнати нудьгу, він несподівано по-справжньому розважився. Із-за зеленого чагарника, наче фея з чарівної скриньки, вибігла жінка й схопила його за руку. З першого погляду видно було, що вона вже доросла дівчина. Щирість, з якою вона стиснула Френкові руку, вразила його. Вільною рукою він скинув капелюха й невимушено, як Морган, вихований у Нью-Йорку і призвичаєний нічому не дивуватися, уклонився чудній дівчині. Але він був таки вражений, та ще й як! Не сама лише врода цієї білявої чорноокої дівчини немов ударила Френка, а й суворий її погляд на нього. Френкові здалося навіть, що він, мабуть, десь бачив її раніше, бо, на його думку, цілком сторонні люди ніколи не дивляться так одне на одного.
Дівчина обома руками потягла Френка і схвильовано прошепотіла:
— Мерщій іди за мною!
На мить Френк завагався, а далі, подумавши, що це якась чудернацька гра, властива, мабуть, Центральній Америці, поступився; всміхаючись і не гаразд тямлячи, чи йде за дівчиною з власної волі, чи то вона тягне його, пішов до чагарника.