Маккен глянув на неї, і в його свинячих очицях промайнули страх і зненависть, а в очах Лабіскві, звернених до Смока, була вже знову промениста ніжність.
— Правильно ж я йому сказала? — спитала вона.
Світанок застав їх у передгір'ї, що відокремлювало пагористу рівнину від. гірського масиву. Маккен натякнув, що непогано було б поснідати, але на його слова не звернули уваги. Перекусити можна й пізніше, після полудня, коли сніг підтане під ногами.
Гори здіймалися все вище, і річище замерзлого струмка тяглося через дедалі глибші й глибші ущелини. Ознак весни було тут ще менше, хоча в одній ущелині спінена вода вже вибивалася з-під криги, і двічі вони натрапляли на кущі карликуватої лози з ледь набряклими бруньками.
Лабіскві розповіла Смокові, яку дорогу вона обрала, і як сподівається збити зі сліду переслідувачів. З рівнини є тільки два виходи — на захід і на південь. Спас одразу ж вирядить загони молодих мисливців стерегти обидві дороги. Але на південь веде ще одна стежина. Щоправда, на півдорозі, серед високих гір, вона завертає на захід, перетинає три хребти й сходиться з головною стежкою. Не знайшовши слідів на цій головній стежці, індіяни завернуть назад, вирішивши, що втікачі пішли в західному напрямку. Нікому й на думку не спаде, що вони обрали важчий довкружний шлях.
Оглянувшись на Маккена, що йшов позаду, Лабіскві стиха сказала Смокові:
— Він їсть. Це погано.
Смок озирнувся. Ірландець напхав кишені оленячим салом і тепер нишком жував його в дорозі.
— Їстимеш тільки на привалі, Маккене, — скомандував Смок. — У горах попереду ніякої дичини нема, і харчі треба від самого початку ділити порівну. А почнеш хитрувати — з нами не підеш.
О першій годині розтоплена сонцем снігова кора вже не витримувала вузьких лижв, а ще за годину почали провалюватися й плетені. Втікачі отаборилися і вперше поїли. Смок перевірив запас харчів. Маккен захопив їх із собою зовсім мало, напхавши мішка мало не доверху шкурками сріблястої лисиці.
— Ти диви, я й сам не знав, що їх так багато, — пояснив він. — Я ж збирався поночі. Зате знаєте, скільки за них дадуть! Та й у нас же є рушниці — вполюємо дичини скільки хоч!
— Вовки тебе вполюють скільки хоч! — із серцем кинув Смок, а очі Лабіскві спалахнули гнівом.
Удвох вони прикинули, що харчів вистачить на місяць, якщо бути ощадними й не наїдатися досхочу. Лабіскві зажадала, щоб і їй дали нести частину вантажу; посперечавшись із нею, Смок таки здався і розділив вантаж на три рівні за вагою й розміром клунки.
Наступного дня струмок вивів їх на широку гірську долину. Поки втікачі перетинали її, снігова кора почала танути, і вони насилу, вже провалюючись у сніг, дісталися до твердішого покриву на схилі нового хребта.
— Ще десять хвилин, і ми б застряли в долині, — сказав Смок, коли вони зупинилися перепочити на голій вершині. — Тепер ми піднялися на добрих тисячу футів.
Але тут Лабіскві мовчки вказала на долину. На снігу між деревами Смок побачив п'ять майже непорушних темних цяточок.
— Це молоді мисливці, — зауважила дівчина.
— Вони провалюються по самі стегна, — сказав Смок. — Сьогодні їм уже не вибратися на твердий сніг. Ми випередимо їх на кілька годин. Гайда, Маккене. Мерщій. Їстимем, коли вже не зможемо йти далі.
Маккен аж застогнав, але в кишені в нього вже не було оленячого сала, і він поплентався слідом за ними, уперто тримаючись позаду.
Вони знову йшли долиною, але ще на більшій висоті; тут крига почала ламатися під ногами тільки о третій годині дня, а на цей час вони добулися в тінь попід горою, де сніг уже знову підмерзав. Лише раз вони зупинилися, дістали відібране в Маккена сало і, жуючи, пішли далі. М'ясо геть наскрізь промерзло, і його можна було їсти, лише розігрівши на вогні; зате сало кришилося в роті й трохи втишувало нестерпний голод.
На дев'яту годину, коли небо затягло хмарами й тривалі сутінки перейшли, нарешті, в непроглядну темінь, утікачі отаборилися у гайку карликових ялинок. Маккен жалібно скиглив. За дев'ять років життя в Арктиці він нічого не навчився: дорогою Маккен наковтався снігу й тепер, мало що втомлений цілоденним переходом, то ще мусив терпіти біль у пересохлому запаленому горлі. Скоцюрбившись коло багаття, він стогнав і зойкав, поки Смок з Лабіскві лаштували на ніч спальні хутра.
Лабіскві була невтомна, вона знов і знов дивувала Смока своєю невичерпною енергією, силою тіла й духу. І бадьорість її не була силувана. Щоразу, зустрівшися з ним очима, вона всміхалася, а коли ненароком торкалась його руки, то пестливо затримувала на ній свою долоню. Та тільки-но погляд дівчини звертався до Маккена, як обличчя її ставало тверде й безжальне, а в очах спалахував ворожий вогник.