Вночі знявся вітер зі снігом; цілий наступний день вони наосліп пробиралися крізь хугу і не помітили струмка, річищем якого треба було завернути до перевалу на заході. Два дні проблукали вони в горах, аж нарешті вибралися туди, де весна ще й не починалася навіть.
— Індіяни загубили наш слід, то чом би нам хоч день не перепочити? — благав Маккен.
Але дозволити собі таке вони не могли. Смок і Лабіскві добре усвідомлювали небезпеку. Вони заблудили високо в горах, де не було ніякої дичини, ніякого бодай сліду. День у день пробиралися вони карколомними зламами гір, лабіринтами ущелин та долин, що майже ніколи не приводили на захід. Потрапивши в таку ущелину, вони мусили йти до кінця, тому що обабіч стриміли обмерзлі шпилі та крутовизни, грізні й неприступні. Неймовірні труднощі долали вони, холод знесилював їх, проте їм довелося ще більше урізати свою мізерну денну пайку харчів.
Якось уночі Смока розбудили звуки боротьби. Хтось хрипів і задихався на тому місці, де спав Маккен. Смок копнув ногою багаття і при світлі його побачив Лабіскві: схопивши ірландця за горло, вона силкувалася вирвати в нього з зубів шматок м'яса. Смок побачив, як дівчина блискавичним рухом вихопила ножа з піхов у себе на поясі.
— Лабіскві! — владно гукнув він. Її рука завмерла в повітрі.
— Не треба, — сказав він, підійшовши до неї.
Вона аж тремтіла з гніву й ще якусь мить вагалася, та потім неохоче опустила руку й сунула піж у піхви. Немов побоюючись, що не зможе стриматися, дівчина відійшла до багаття й підкинула гілля у вогонь. Маккен сів і, пойнятий ляком та люттю, щось забелькотів, зриваючись то на скиглення, то на гарчання.
— Де ти взяв м'яса? — спитав Смок.
— Обшукай його, — сказала Лабіскві.
Це були її перші слова, бо голос їй і досі уривався з ледь стримуваного гніву.
Маккен спробував було пручатися, але Смок скрутив його, обшукав і витяг у нього з-під пахви шмат оленини, захований, щоб одігріти. Лабіскві тим часом кинулася до Маккенового мішка й розв'язала його. Раптовий її вигук примусив Смока озирнутися. З мішка посипалися мох, глиця, тріски — всіляке сміття, що він понапихав туди замість м'яса, аби мішок став легший, але форму й розміри зберігав ті самі.
Лабіскві знов схопилася за ножа й кинулась до негідника, але Смок зупинив її, й вона обм'якла в його обіймах, схлипуючи з безсилої люті.
— Коханий мій, я ж через м'ясо, — задихаючись казала вона. — Я б убила його за тебе, за твоє життя. Псяюра! Тож він тебе пожирає!
— Нічого, ми ще поживемо, — заспокоював її Смок. — Тепер він нестиме борошно. Не буде ж він його їсти сире! А як спробує, то я сам його вб'ю, бо він пожиратиме й твоє життя, не тільки моє. — Він пригорнув її до себе. — Люба, вбивати — це чоловіча робота, а не жіноча.
— Ти б розлюбив мене, якби я вбила цього псяюру? — здивувалася вона.
— Я б любив тебе не так дуже, — ухильно відповів він. Вона зітхнула й покірливо мовила:
— Добре. Я його не вбиватиму.
XII
Молоді мисливці були невтомні в переслідуванні. Вони добре знали цю місцевість, та ще й таланило їм трапляти на заметений снігом слід. Коли падав сніг, Смок і Лабіскві обирали найнеймовірніші напрямки, завертали на схід, хоча краща дорога вела на південь чи на захід, дерлися на крутизну, хоча поряд був спадистий перевал. Вони однаково заблудили, тож куди йти, для них нічого вже не важило. Але збити переслідувачів зі сліду все було неспромога. Щонайбільше втікачам щастило — по два-три дні не бачити індіян. Після хуговію, коли замітало всі сліди, тубільці кидалися врізнобіч, мов зграя гончаків, і той, хто віднаходив слід, розпалював багаття, димом даючи знати товаришам.
Смок утратив лік часові, дням і ночам, хуговіям та привалам. Це був нескінченний, безпросвітний кошмар, повний мук та тяжкої праці, і все ж вони йшли і йшли, і Маккен плентався позаду, бурмочучи щось про заповітне своє Сан-Франціско. А вгорі, на тлі холодної блакиті стриміли величні, суворі й байдужі шпилі гір. Вони пробиралися то похмурими ущелинами серед урвищ таких крутих, де й сніг не держався, то обмерзлими долинами, понад промерзлими до дна озерами. А то якось уночі в проміжку між двома хурделицями вони побачили на крайнебі відблиск далекого вулкана, — і потім навіть не певні були, чи це не примарилося їм.
Поверх крижаного покриву лягав шар свіжого снігу, брався корою і в свою чергу зникав під новими заметами. Подекуди, в глибоких ущелинах, під ногами в них було снігу в кілька сотень футів, а у вузьких розколинах, де вільно гуляв вітер, траплялися їм невеличкі льодовики без жодної сніжинки на поверхні. Мовчазними привидами переповзали вони через навислі над безоднею снігові шапки, а часом тяжкі сни їм уривав гуркіт поблизького обвалу. Іноді вони таборилися на ніч так високо, де вже не було з чого розкласти багаття, і тоді мусили теплом власного тіла розігрівати промерзле м'ясо. І весь час Лабіскві лишалася така, як була. Незмінно бадьора, вона тільки на Маккена дивилася незичливо, і ні крайнє виснаження, ані холод не могли притьмарити її кохання до Смока.