Він здивувався, побачивши, що багаття весело палахкотить, бо до нього щойно підкинуто гілля, а на жару стоїть, паруючи, задимлений кавник. Біля вогню, так близько, що Смок міг би дотягтися до нього рукою, сидів Куций, курив цигарку й пильно вдивлявся в товаришеве обличчя. Губи Смокові сіпнулися, але щось підступило йому до горла, і сльози гарячою хвилею сколихнулися в грудях. Він простяг руку по цигарку й кілька разів глибоко вдихнув дим.
— Давно я; я не курив, — сказав він нарешті неголосно й спокійно. — Хтозна-як давно.
— Та й їв теж — бач, що від тебе лишилося, — пробурчав Куций.
Смок кивнув головою й показав на розкидане довкола біле пір'я куріпок.
— Зате недавно наївся, — відповів він. — Але від кухля кави я б не відмовився. Я вже й забув, як вона смакує. І від коржів не відмовлюся, і від груднини.
— І від бобів? — піддражнив Куций.
— Ще б пак! Це ж пожива богів! А знаєш, я таки знову добряче зголоднів.
Один готував, а другий їв — і тим часом вони коротко розповідали один одному, що кожен пережив за цей час.
— Клондайк скрес, — сказав на закінчення Куций. — Треба було діждатись, поки пройде крига. Я зібрав шістьох хлопців — таких, що їм сам чорт запанібрата, ти їх усіх знаєш — і ми спорядили два човни. Не пливли сюди, а летіли — де жердинами відштовхувалися, де линвою тягли, а де й волоком тарабанили. Але на водоспадах довелося застряти на цілий тиждень. Там я їх і залишив — вони перетягують човни через скелі. А в мене було таке прочуття, що треба поспішати. Прихопив харчів — і пішака. Я так і знав, що знайду тебе десь тут напівживого.
Смок кивнув головою й мовчки потиснув Куцому руку. А потім сказав:
— Ну що ж, ходімо.
— Отакої! — обурився Куций. — Раніш як за два-три дні ми звідси нікуди не підемо. Тобі треба відпочити й хоч трохи від'їстися.
Смок похитав головою.
— Та ти подивися, на кого ти схожий, — запротестував Куций.
Смок і справді мав страшний вигляд. Його обличчя заросло бородою, але видно було, що воно обморожене — чорно-багряне й заструпіле. Щоки запали, очі повтягало, і навіть крізь бороду й вуса, здається, можна було полічити всі зуби під напнутою шкірою. Так само туго вона обпинала лоб і вилиці. Кошлата борода не золотава, як їй належалось, а брудно-чорна, задимлена й присмажена вогнищами.
— І все-таки спаковуйся, — сказав Смок. — Мені треба йти.
— Та ти ж кволий, як дитина. І на ногах ледве стоїш. Чого це тобі так припекло?
— Куций, я не можу чекати, бо йду до того, що є найдорожчим на Клондайку. Ясно? Збирайся. Дорожчого за це немає в цілому світі. Проти цього і золоті озера, й золоті гори — ніщо, і будь-які пригоди, й змагання з ведмедем, і смак ведмедини — усе це ніщо.
В Куцого з подиву аж очі рогом полізли.
— О господи, — сказав він хрипко. — Що ти верзеш? Невже ти зовсім з глузду зсунувся?
— Зовсім ні. Певно, людині голод іде на користь — розкриває їй очі на дещо. В усякому разі, мені розкрив — я побачив такі речі, про існування яких і не здогадувався. Тепер я знаю, що таке жінка.
Куций розтулив рота, кутики губ сіпнулися догори, очі насмішкувато блиснули, але Смок не дав йому вихопитись зі словом.
— Не треба, — мовив він лагідно. — Ти не знаєш. А я знаю.
І Куций, затнувшись, відказав уже повагом: — Ет, мені й гадати не треба, я знаю, хто вона. Всі подалися осушувати озеро Несподіванок, але Джой Гастел ані з місця. Вона сидить у Доусоні й чекає, коли я тебе привезу. І як я не привезу, вона присяглася продати геть усе, що має, найняти ціле мисливське військо, привести його в Країну Оленів і виперти душу із старого Снаса й усієї його ватаги. Ну та гаразд, зажди хоч, поки я спакуюся, — я ж іду з тобою!
Чілкутський перевал за часів золотої гарячки. Фото.
Джек Лондон на борту яхти «Блукач», Фото 1910 р.
«Смок Беллю». «Чоловік з того берега». Худ. П. Монеген.
«Смок і Куций». «Диво жіночої душі». Худ. П. Монеген.