Цього разу наказ Вовка Ларсена пролунав категорично. Але юнак дивився спідлоба і не рушав з місця.
І тут удруге Вовк Ларсен появив свою страшну силу. Це скоїлося несподівано і тривало яких дві секунди. Стрибнувши футів на шість, не менше, він опинився біля юнака і вдарив його кулаком під здухвину. Ту саму мить, наче мене теж хтось ударив, і мені заболіло під грудьми. Я згадую про це, щоб показали, які чутливі були тоді мої нерви і які незвичні були для мене такі брутальні сцени. Юнга, — а він важив принаймні сто шістдесят п'ять фунтів, — скрутився. Тіло його повисло в Ларсена на кулаці, немов мокра ганчірка на палиці. Потім він злетів у повітря, окреслив коротку дугу і гепнувся головою та плечима об палубу. Там він і лишився лежати, скорчений від болю.
— Ну? — спитав Ларсен мене. — А ви як?
Я глянув на шхуну, що наближалася до нас і вже була майже поруч, не далі як за двісті ярдів. То було гарненьке на вигляд, чепурне суденце. На одному з вітрил видніли великі чорні цифри; пригадавши малюнки, які мені колись доводилось бачити, я зрозумів, що це лоцманський бот.
— Що то за судно? — спитав я.
— Лоцманський бот «Леді Майн», — сердито відповів капітан. — Здихався своїх лоцманів і вертається до Сан-Франціско. При такому вітрі він буде там годин за п'ять-шість…
— Тоді, будь ласка, подайте йому сигнал, щоб мене забрали на берег.
— На жаль, моя сигнальна книга впала за борт, — сказав він, і серед мисливців, що стояли гуртом, почувся сміх.
Я розмірковував хвилину, дивлячись йому просто у вічі. Я допіру бачив, як суворо він повівся з юнгою, і знав, що зі мною він, певно, вчинить те ж саме, коли не гірше. Отож, кажу, я розміркував, а потім зробив те, що вважаю за найсміливіший у своєму житті вчинок. Я підбіг до борту і, махаючи руками, закричав:
— Агов, «Леді Майн»! Візьміть мене на берег! Тисячу доларів плачу!
Я чекав, не зводячи погляду з двох чоловіків за штурвалом, — один з них кермував, другий підніс рупор до рота.
Я не повертав голови, хоч сподівався кожної хвилини смертельного удару ззаду від цього чудовиська в людській подобі. Нарешті, через якусь хвилю, що мені здалася за вічність, не витримавши тої напруги, я оглянувся. Він не рухавсь. Він стояв так, як і раніше, ледь похитуючись у такт суднові, і запалював сигару.
— В чому справа? Сталося що? — почулося з «Леді Майн».
— Так! — закричав я що було духу. — Рятуйте! Тисячу доларів, якщо візьмете мене на берег!
— Трохи перебрали хлопці у Фріско, хильнули за здоров'я команди! — гукнув тоді Вовк А арсен. — А цей, — він тицьнув на мене пальцем, — насмоктався, аж йому ввижаються морські змії та мавпи.
Чоловік на «Леді Майн» засміявся в рупор. Лоцманський бот розминувся з нами.
— Всипте йому там і від нас! — долетів останній крик, і двоє чоловіків замахали на прощання руками.
Я в розпачі перехилився через поруччя, не спускаючи з очей гарненької шхуиочки, а смуга морської води, що розділяла обоє суден, все ширшала й ширшала… Та, друга, шхуна буде в Сан-Франціско за п'ять-шість годин! Я думав, що в мене голова лусне. До горла підступав клубок, несамовито билося серце. Кучерява хвиля вдарилася об борт і плеснула на мене солоною водою. Шарпонув вітер, і «Привид» накренився на завітряний борт. По палубі, шиплячи, побігла хвиля.
Оглянувшись, я побачив, як юнга насилу підводиться на ноги. Його бліде, як полотно, обличчя перекривилось від болю. Видно, йому було зовсім зле.
— Ну, Лічу, ідеш на бак? — спитався Вовк Ларсен.
— Іду, сер, — відповів приборканий хлопець.
— А ти? — обернувся Ларсен до мене.
— Я даю вам тисячу… — почав я, та він урвав мене:
— Годі! Ви будете, нарешті, виконувати обов'язки юнги? Чи хочете, щоб я прибрав вас до рук?
Що я мав робити? Коли він мене налупцює, а то й на смерть заб'є — хіба від цього що мені прибуде? Я пильно подивився в його безжальні сірі очі. Вони здавалися гранітними — так мало було світла й тепла в душі цієї людини. В очах у деяких людей можна бачити порухи душі, але це були очі похмурі, холодні, сірі, як саме море.
— Ну?
— Гаразд, — сказав я.
— Скажи: гаразд, сер.
— Гаразд, сер, — поправився я.
— Як твоє прізвище?
— Ван-Вейден, сер.
— А ім'я?
— Гамфрі, сер; Гамфрі Ван-Вейден.
— Скільки років?
— Тридцять п'ять, сер.
— Ясно. Іди до кока, дізнаєшся, що тобі робити.
Ось як воно трапилось, що я проти волі опинився в рабстві у Вовка Ларсена. Він був просто дужчий, ніж я, ото й усе. Але тоді це здавалося неймовірним. Та й тепер, коли я оглядаюся назад, воно мені здасться таким самим. Назавжди воно залишиться для мене чимсь незрозумілим, жахливим, якимсь диким кошмаром.