— Того тижня він ледь не вкоротив собі віку, — сказав один.
— Чого?
— Тоскно стало жити,
— А що йому таке?
— Та нічого.
— Звідки ти знаєш, що нічого?
— Таж грошей має до біса.
Вони сиділи вдвох за столиком під стіною, біля самих дверей кав'ярні, й дивилися на терасу, де всі місця були вільні — тільки старий ще сидів у затінку дерева, листя якого ледь ворушилось од вітру. Вулицею пройшов солдат з дівчиною. У світлі ліхтаря блиснули мідні цифри в нього на комірі. Дівчина була простоволоса, вона квапливо дріботіла поряд.
— Заскочить його патруль, — сказав перший офіціант.
— Ну то й що? Аби йому тільки свого домогтися.
— Забирався б з вулиці хутчій. Не минути йому патруля. Оце хвилин п’ять, як тут пройшли.
Старий, що сидів у затінку, постукав чаркою у блюдечко. Молодший віком офіціант пішов туди.
— Чого вам?
Старий зиркнув на нього.
— Ще один коньяк.
— Зовсім уп'єтеся, — сказав офіціант.
Старий дивився на нього. Офіціант пішов.
— Знов цілу ніч сидітиме, — мовив він до товариша. — А мене вже сон бере. Ніколи не ляжеш раніше третьої. Шкода, що він не доконав себе того тижня.
Він узяв з прилавка пляшку та блюдечко і попростував до столика, де сидів старий. Поставив блюдечко на столик і налив повну чарку коньяку.
— Шкода, що ти не доконав себе того тижня, — сказав він глухому.
Старий покивав пальцем.
— Треба трохи долити, — сказав він.
Офіціант хлюпнув у чарку, так що коньяк перелився через вінця й потік по ніжці на верхнє блюдечко, а їх перед старим був уже цілий стосик.
— Дякую, — сказав старий.
Офіціант відніс пляшку назад до кав'ярні. Тоді знову сів до столика поруч товариша.
— Упився вже, — сказав він.
— Він упивається щовечора.
— Чого він хотів накласти на себе руки?
— Звідки мені знати.
— А як саме?
— Та зробив зашморг і встромив туди голову.
— Хто ж його витяг?
— Племінниця.
— Нащо це їй?
— Злякалася за його душу.
— Скільки в нього грошей?
— До біса.
— Йому вже, мабуть, років вісімдесят?
— Та певно, що не менше.
— Ішов би вже додому. Я ніколи не лягаю раніше третьої. Куди ж це годиться?
— Він любить тут сидіти.
— Бо він самотній. А я ні. Мене жінка в ліжку жде.
— Колись і він мав жінку.
— Ну, тепер йому жінка ні до чого.
— Хтозна. Може, при жінці йому було б краще.
— Його доглядає племінниця.
— Я знаю. Ти ж казав, що вона його витягла із зашморгу.
— Не хотів би я дожити до такого віку. Старі люди бридкі.
— Та не всі. Цей дідок охайний. Ні краплі на себе не розіллє. Навіть тепер, п'яний. Подивись-но.
— Не хочу я на нього дивитися. Нехай би вже йшов собі. Йому байдуже, що інші мусять працювати.
Старий підвів очі від чарки, позирнув через площу, тоді глянув на офіціантів.
— Ще одну, — мовив він, показуючи на чарку.
Офіціант, що поспішав додому, підійшов до нього.
— Кінець, — сказав він, випускаючи слова, як то роблять недотепні люди в розмові з п'яними або іноземцями. — Сьогодні все. Зачинено.
— Ще одну, — наполягав старий.
— Ні. Кінець. — Офіціант витер серветкою край столика й похитав головою.
Старий підвівся, неквапливо полічив блюдечка, тоді витяг з кишені шкіряного гаманця й заплатив за коньяк, додавши півпе-сети чайових.
Офіціант дивився, як він почвалав геть, той зовсім старий дідуган, — непевною ходою, одначе з гідністю.
— Чом ти не дав йому посидіти й випити? — спитав його другий офіціант, що нікуди не поспішав. Вони спускали жалюзі на вікнах. — До пів на третю ще далеко.
— Я хочу піти додому й лягти спати.
— Що важить якась там година?
— Для мене вона важить більше, ніж для нього.
— Година — то всього лиш година.
— Ти й сам по-старечому міркуєш. Нехай би він купив собі пляшку й пив удома.
— Ні, то не однаково.
— Звісно, не однаково, — погодився офіціант, що мав жінку. Він не хотів бути несправедливим. Просто він поспішав.
— А ти не боїшся — прийти додому раніше, ніж звичайно?
— Ти що, образити мене хочеш?
— Та ну-бо, я ж просто пожартував.
— Ні, не боюся, — відказав офіціант, що поспішав, і, заклац-нувши жалюзі, випростався. — Я їй вірю. Вірю як самому собі.