…Сонце — це дуже важливо. Теорію, практику й видовйіце бою биків створювали, розраховуючи на сонце, і коли воно не сяє, втрачаєш майже половину вражень. Іспанці кажуть: «Е1 sol es el mejor torero». Сонце — найкращий тореро, і без сонця найкращого тореро не видно. Він як людина без тіні.
Формально корида — не спорт, а трагедія, в якій убивство бика визначене наперед. Якщо Ж матадорові не вдається забити бика, а п'ятнадцять хвилин, відведених для підготовки та самого акту вбивства, вже минули, — то бика, на ганьбу матадорові, виводять з арени живим і, згідно з правилами, вбивають у загоні. Сто проти одного за те, що тореро-професіонал лишиться живим після бою; це коли він досвідчений, розумний, у хорошій формі, спритний і не надто старий. Матадор, що знає свою справу, може свідомо збільшувати небезпеку власної смерті практично до межі, яку сам собі встановить. Однак при цьому він повинен діяти за правилами власної безпеки. Іншими словами, якщо він вправно виконає суерте в надзвичайно небезпечній і все ж геометрично правильній манері, то це робить йому честь. І сором, якщо через власне невміння й нехтування основними правилами бою або через фізичну чи розумову млявість він боїться ризикувати.
…Слід пам'ятати ще й таке. Якщо письменник висловлюється достатньо ясно, то кожен помітить, де він каже неправду. Якщо ж він умисне все ускладнює, інтригує читача, аби лише не висловлюватися чітко (це зовсім інше, аніж порушувати так звані правила синтаксису та граматики, щоб досягти наслідку, якого не можна досягти іншим шляхом), то обман його розкривається не відразу, і письменники, уражені тією самою вадою, з почуття самозбереження вихвалятимуть його. Не треба плутати справжню таємничість з фальшивим містицизмом, в якому немає жодної таємниці і до якого вдається нездара, марно сподіваючись приховати своє невігластво та неспроможність писати правдиво. Справжній містицизм несе в собі таїну, а в світі чимало таємничого; та годі шукати якоїсь таємничості там, де немає хисту; і ходульна журналістика не стане літературою, навіть якщо їй влити дозу псевдоепічного тону. І запам'ятайте ще одне: всі поганенькі письменники захоплюються епосом.
…Колись бики, як правило, були більші, ніж тепер; вони були лютіші, норовистіші, важчі й старіші. їхній вік не обмежували на догоду матадорові, і на арену їх випускали, коли їм було від чотирьох з половиною до п'яти років, а не від трьох з половиною до чотирьох з половиною, як тепер. Тореро часто починали як бандерильєро та новільєро, набували майстерності від шести до дванадцяти років, і аж потім їх посвячували в матадори. То були мужні люди, які бачили биків наскрізь і не боялись ні їх, ні труднощів та небезпек свого фаху. А за тих часів бики досягали неймовірної фізичної сили й добряче послуговувались своїми рогами. Кінцевою метою бою був завершальний удар шпагою, справжній двобій людини й тварини, що його іспанці називають «моментом істини». І кожен рух на арені являв тільки підготовку до цієї миті. З такими биками важко було заохочувати матадора підступитися до тварини якнайближче й дратувати її плащем. Плащ матадори використовували, щоб водити бика й відволікати його увагу від пікадорів, а суерте з плащем, за нашими сучасними уявленнями, викликали захват тому, що були смертельно небезпечні, зважаючи на розміри, силу, вагу та жорстокість тварини, а не тому, що виконувалися красиво та граційно. Начебто неймовірно, що людина взагалі може наблизитись до такого звіра на відкритій арені, та ще й скорити його своїй волі; це хвилювало більше, аніж математично вивірені спроби сучасних матадорів торкнути вістря рогів бика, не сходячи з місця. Сучасна корида існує якраз завдяки виродженню биків. Це мистецтво, безумовно, занепадає і, як більшість явищ декадансу, найбуйніше розквітає саме зараз, перед своїм остаточним виродженням…