Цікаво згадати про епіграф до роману. Уривок з вірша англійського поета XVII століття Джона Донна конденсує у собі думку, що немає людини, яка б існувала сама по собі, що кожна людина — це лише часточка материка — людства. Радянський дослідник І. А. Фінкельштейн дає таке тлумачення епіграфа: «Джордан вважає, що міст може стати саме тією точкою, навколо якої повернеться не лише доля операції, а й доля Республіки і навіть більше — людства. Тому само собою випливає порівняння того, що доводиться здійснити герою, з Фермопілами, з подвигом Горація, із самозреченням голландського хлопчика, який заткнув пальцем дірочку в греблі і цим запобіг катастрофі, що загрожувала країні. Так само закономірно виникає в романі й думка про загрозу фашизму для Сполучених Штатів — адже книжка, що, здавалось, написана про незначний епізод громадянської війни в Іспанії, прагне охопити материк — людство. Так починає втілюватися в художній тканині роману його епіграф — процес, що відбувається протягом усього твору».
Головний герой роману, як і завжди в Хемінгуея, людина, близька йому своїм духом, поглядами, навіть наділена елементами біографії письменника — дід Джордана, так само, як і дід Хемінгуея, брав участь у Громадянській війні в Америці на боці Північних штатів. Саме він навчив хлопчика, що за людську волю треба боротися, її треба відвойовувати із зброєю в руках. Батько Джордана (дуже дорога для нього людина) так само, як і батько письменника, виявив слабодухість — вкоротив собі віку. Роздуми Джордана про батька і діда — це водночас роздуми про ціну життя, про людський обов'язок перед життям, про життя і смерть. Джордан близький Хемінгуею і своєю любов'ю до Іспанії, до її народу, і, нарешті, своїм ставленням до громадянської війни.
4 січня 1951 року в листі до Карлоса Бейкера (біографа і дослідника творчості письменника) Хемінгуей писав: «Під час громадянської війни в Іспанії в республіканському таборі було не менше п'яти партій. Я намагався зрозуміти й оцінити всі п’ять (дуже важко) і не належав до жодної з них… Але в політичному відношенні я завжди був на боці Республіки від того самого дня, коли її було проголошено і навіть задовго до того». Герой так само, як автор, не належить до жодної партії. Як і письменник, він вважає своїм обов'язком боротися з фашизмом там, де він сьогодні найбільш небезпечний. Але понад усе для нього є воля людини.
Обравши такого героя, Хемінгуей визначив цим свою позицію. Як зазначав К. М. Симонов: «Роман про громадянську війну в Іспанії написав американець, зробив головним героєм роману американця і побачив іспанський народ і іспанську революцію його очима. Цього не можна забувати, читаючи роман і оцінюючи його різні аспекти, бо ця особливість закладена просто в основі твору і багато що визначає в ньому».
Отже, й погляд на війну обумовлено ступенем політичної і громадянської зрілості головного героя. З одного боку, це людина, яка добре знає Іспанію, історію країни, внутрішні закони її життя. Вона здатна зрозуміти іспанський народ, побачити його, так би мовити, зсередини. При цьому незалежність мислення дозволяє цій людині мати власну, іноді далеку від загальновизнаної, думку про події, які відбуваються навколо неї, про людей, з якими їй доводиться зустрічатися. Це важливо, коли йдеться про людей, що реально існували і так чи інакше «увійшли» в хемінгуеївський твір. Своїх героїв Хемінгуей, як правило, не вигадував, а створював, відшовхуючись від конкретних прототипів.
Радянський генерал-полковник Хаджі Мамсуров ще зовсім молодим хлопцем воював в Іспанії під вигаданим ім'ям — Ксанті. Він був зв'язаний з роботою партизанських груп, що діяли в тилу франкістів. Саме до нього Михайло Кольцов привів якось Хемінгуея і попросив якомога більше розповісти відомому письменнику про роботу партизан. Прочитавши згодом роман, Мамсуров впізнав у його героях своїх давніх друзів.
Мамсуров згадує про старого Баутісту, що у ворожому тилу був за провідника для тих, хто йшов на завдання. «У липні чи серпні 1937 року ми підпалили сімнадцять літаків на аеродромі в Севільї,— згадує Мамсуров. — Атакували аеродром, розділившись на групи по двоє-троє в кожній. Напарник Баутісти загинув, а його самого було поранено. Нам не пощастило відбита його у фашистів. Недалеко від Бадахоса вони поставили на пагорбі хрест, розіп'яли на ньому старого й підпалили». Так загинув той, з кого Хемінгуей писав образ свого Ансельмо.
Мамсуров згадує також небалакучого Мігеля Хуліо Хусто, що командував одним з центральних партизанських загонів у Естремадурі. Він дуже схожий на командира загону Ель Сордо з роману «По кому подзвін». У Мігеля вела господарство жінка, що зовнішністю й історією свого життя нагадує хемінгуеївську Пілар.