Уже під час другої світової війни цю книжку з повним правом було взято на озброєння в антифашистській боротьбі людства.
В художній скарбниці двадцятого сторіччя твір цей живе як один з кращих лірико-епічних романів нашого часу.
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
Під час другої світової війни і в перші повоєнні роки Хемінгуей пише в основному газетні кореспонденції. В кінці сорокових років він задумує твір, у якому хоче розповісти про війну все, що він знає. Робота триває кілька років, за намірами автора вона мала вилитися в три великих романи — про війну в повітрі, на воді і на суходолі. Але в 1948–1949 роках Хемінгуей потрапляє одна за одною в кілька катастроф, здоров'я письменника погіршується, часом йому здається, що він уже не встигне написати своєї великої книги. І в 1949 році Хемінгуей припиняє роботу над великим твором про війну й починає працювати над оповіданням, але в ході роботи твір розростається до роману, і в лютому — червні 1950 року в журналі «Космополітен», а у вересні — окремою книжкою в Нью-Йорку виходить новий твір письменника — «За річкою, в затінку дерев».
В основі роману — роздуми його героя, полковника Кантуелла; він пройшов через дві війни, військовий за фахом і добре знає справжню ціну воєн. Цей герой дуже близький до ліричного персонажа попередніх романів і оповідань письменника, він ніби логічно завершує розвиток його життєвого шляху і водночас за своїми поглядами, за своїм світосприйняттям близький самому письменникові. Хемінгуей писав, що хоче створити образ високоінтелектуального офіцера, обтяженого гірким життєвим досвідом. Тлом оповіді будуть, як завжди, любов і смерть. На першому плані буде герой — тип людини, яка викликала на двобій увесь світ. Всі бойові епізоди залишаться за сценою, як у Шекспіра. Письменник вирішив ввести в цей роман зібраний ним матеріал, а не відкладати його для великої трилогії.
«За річкою, в затінку дерев» — це, можна сказати, стиснута в єдине ціле «велика книжка». Але настільки стиснута, настільки обмежена можливостями згадок про минулі події, а також «аудиторією», до якої звернені ці спогади й роздуми, що на важливе і основне — шлях мислячої людини через війну — часом лише натикається. Адже єдиний слухач — юна графиня Рената — дівчина ніби з іншого життя. І хоча її ім'я дуже промовисте — Рената, тобто відроджена, хоча вона і є не тільки втіленням ідеалу коханої, а й символом очищення, відродження юності самого полковника — все ж її можливості як слухача і співрозмовника дуже обмежені. Тому стає очевидною невідповідність між масштабами зображуваного матеріалу і досить камерною формою його втілення.
Важко визначити, в чому полягає причина певної художньої недосконалості цього твору митця, який завжди вивіряв кожне слово у своїй прозі. Можливо, читач був розчарований: він чекав від Хемінгуея великого епічного твору про велику війну і не дочекався. Літературна критика зводила нанівець значення роману, звинувачуючи автора в самоповторах, на які, до речі, твір цей не грішить.
І все ж спогади Кантуелла, що становлять сутність, ядро книжки, безперечно свідчать про критичне ставлення автора до американської політики. Кантуелл висловлює чимало дошкульних закидів на адресу президента Трумена, на адресу багатьох генералів, що командували військами Сполучених Штатів під час другої світової війни. Він ненавидить тих, хто наживається на війні, проте добре знає, що і на його батьківщині, і в Італії саме такі люди керують державною політикою.
У романі «За річкою, в затінку дерев» є лише одна фраза про росіян — про тих, хто був основною силою в боротьбі проти фашизму. «Кажуть, це наш майбутній противник, — відповідає на запитання: «Як ви ставитесь до росіян» полковник Кантуелл, — Тож мені як солдату, можливо, доведеться з ними воювати. Проте вони мені дуже подобаються, я не знаю людей кращих і таких схожих на нас». Для стриманого у своїх оцінках полковника ці слова звучать як велика похвала. Не можна до того ж забувати, що сказані вони під час «холодної війни».