Якщо вже Хима та Клим вірили в Романові чудеса, то що казати про тернівщанську дітвору. Ми тільки й ждали, доки він ще якусь чудасію утне. Це ж диво з див — щоб людина отак уміла! Безпритульний рій, що блукав у небесах, якоюсь ласкавою замовою приманив, а далі й пішло: вулик до вулика, і тепер стоїть у Романовім садку чепурненька пасіка, на одному з вуликів ще й веселий козак Мамай намальований, хитро підморгує, наче каже: «Ось я той, хто знає, як і звідки бджоляток приманювати?…»
Колись нібито, вигнані із-за Дніпрових порогів та з-за Орелі, селились по наших степах та байраках люди загадкових ворожбитських можливостей, так звані характерники. Під силу було їм усе — наворожити й відворо-жити, наслати що-небудь або відкликати, знайти стосйлв коріння або вгадати, де закопано скарб у землі. Міг характерник пропасницю або жовтяницю з людини вигнати, иров у рані зупинити, умів бурю та град замовою від ниви відвести. «Бий, дзвоне, бий, хмару розбий!» — і вже хмари нема. Знали характерники науку і на перший квіт жита, і на дерево, щоб родило, і на бджіл, щоб були роботящі: пускаю вас, бджоли, на всі чотири сторони світу, пускаю на роси травнії, на білі квіти, по жовті воеии, по густі меди… Роман-степовий, безперечно ж, походив із породи характерників, може, навіть останній іа них, — тан принаймні вважала Тернівщина. Висловлювались догадки, ще й той рій, невідь-звідки налетілий, еиершу був дикий, нічого не вмів, вулика не знав, і, можливе, якраз Роман з-поміж наших людей був першим, хте диких тих бджоляток приручив і ласкою привчив їх трудитись. Так чи не так, одначе бджоли надійно вселилися в Романовім садку і звідти ото літають десь аж на край світу. На білії квіти, на роси травнії… Жодного будяка не проминуть, побачиш їх і на баштанах у стену та в селі по городах, де тільки соняшник розцвів чи гарвуз роаирвв свою грамофонну трубу, оту волохатим золотем наповнену квітку, — заглянь їй усередину, вже Романова там! Уткнулась у саму серединку гарбузового жовтегарячего зацвіту і вже не гуде, а тільки вдоволено мурмоче… Набрала пилку та солодкої росички, знялась, розправила крильця, весело дзвизкнула і додому, у свою бджолину комуну. Полетіла й не підозрює, що услід їй невідступне й заздрість чиясь потяглася: «Живе ж той Роман! У медах купається, іксплуатує святу худібку…»
Найчастіше ті бджоли не давали спокою Мині Омель-ковичу, дарма що він колись товаришував із Романом, по заробітках разом ходили, з одних таганів куліш сьорбали по економіях, а ось тепер…
— Розжився той Винник на комунівських гречках, — розбалакує Мина в неділю на толоці, коли тернівщани зійдуться погомоніти про все на світі під крамнипею чи під гамазеєм. — Це ж із комуни вони йому пудами мед носять…
Комуна від нас на чималій відстані — за Вигурівщиною, за хуторами, вона там справді сіє багато гречок, маючи на увазі потреби свого бджолиного племені (в комунарів пасіка велика), тож чи дивно, що й Романові бджолята там частенько пасуться…
Якось ми їхали з дорослими до млина, день був ясний, безвітряний, і коли опинились на комунівських землях, навстріч нам раптом так і вдарило білим, ми з Кириком не одразу навіть збагнули, що це, — вперше нашим очам відкрився величезний, просто безкраїй лан гречки. Наче зараз бачу: ось ми, позіскакувавши з воза, присіли навпочіпки біля самих гречок і слухаєм, як це біле квітуче царство все аж двигтить від гулу якогось золотого, — то бджоли мед беруть! І сам відчуваєш, як гарно їм тут на просторах, під вільним сонцем, гарно і бджолам, і гречкам, що, переповнені тихою, гарячою музикою, мліють у розкошах, напоївши все повітря своїми пахощами… Рівний, глибинний стоїть гул. Вслухайся і відчуєш, що перед тобою звершується тайнодійство, що всі ті гречані нетрі зараз повні життя, там відбувається щось могутнє, загадкове, нуртує там сила вічної, неосяжної пристрасті, якій під цим небом, у цей сяючий, безвітряний день так солодко віддається сама природа…
Ні, видно, бджолярем справді треба вродитись! Були ми певні, що Роман-степовий знає таємну бджолину мову, адже він той, хто одразу чує, коли якась «не так гуде», змінила тон, летить ось вона звідкись і явно сердиться: не інакше, що біля крамниці пролітала, де Мина Омелькович смалить скажений свій самосад, що ним би гадюк труїти, або й не кращу за нього фабричну кременчуцьку махорку. Тож як тут бджолі, ніжному створінню, що звикло до пахощів квітки, не загудіти ображено, гнівно? Зате на пасіці в Романа з самого ранку стоїть гул трудовий, ніби аж радісний, то як музика добробуту й злагоди, певна ознака того, що плем'я бджолипс почуває себе нормально, ніяких у нього скарг. Треба було бачити, як ходить Роман серед мальованих своїх рамкових, неквапом вислуховує своїх підопічних або й сам щось намовляє бджолятам, певне, іцоб не хворіли та дружніше носили нектар з близьких і далеких квіток. Іноді господар навіть вухом прикладеться до вулика, мов лікар до чийогось серця, уважно слухає, що відбувається там, як бджолина сім'я поводить себе зараз. Коли б щось негаразд, занепокоїлись би одразу, загули б тривожно, нервово, роздратовано. Смогами, одначе, тоді ще не смерділо, до отрутохімікатів далеко — Романові бджоли ще там рівно гудуть.