Хлопець витріщився на неї так, наче ще один рух — і вона переріже йому горло. Погляд, до якого вона звикла, особливо від новоприбулих. Вони не знали, що вона одна з них, рабиня примх Заліндова. Якщо він проживе достатньо довго, то знову знайде до неї дорогу й дізнається правду: вона на його боці й допомагатиме як зможе. Як допомагає іншим, наскільки їй під силу.
— Закінчила? — погукала вартова з дверей.
Рука Ківи стисла бритву, тоді пальці розслабились. Останнє, що їй потрібно, — це щоб вартова відчула навіть іскорку непокори.
Бездіяльна і піддатлива — так вона виживала.
Багато в’язнів висміювали її через це, особливо ті, кому ніколи не був потрібен її догляд. «Заліндовська сука» — так її називали деякі. «Безсердечна різьбярка» — шипіли інші, коли вона проходила повз. Але, мабуть, найгірше — «Княжна смерті». Вона не могла звинувачувати їх за те, що вони бачать її саме так, тому й ненавиділа це найбільше. Правда в тому, що багато в’язнів, які заходили до лазарету, більше звідти не виходили, і це її провина.
— Цілителько? — вартова погукала знову, цього разу наполегливіше. — Ти закінчила?
Ківа коротко кивнула, і тоді озброєна жінка покинула свій пост у проході й наважилася зайти до кімнати.
Жінки-вартові були рідкістю в Заліндові. На кожних двадцять чоловіків припадала, можливо, одна жінка, і ті невдовзі після приходу до в’язниці шукали роботу деінде. Ця вартова була новенькою, Ківа вперше помітила її кілька днів тому: спостережливі бурштинові очі, холодні й відсторонені, на юному обличчі. Її шкіра на два тони світліша за найчорнішу чорноту, отже, вона родом із Джірви чи, можливо, Гадрісу — обидва королівства відомі вправними воїнами. Волосся підстрижене дуже коротко, з обох вух звисали нефритові ікла-сережки. Це нерозумно — хтось міг легко їх ухопити. Але жінка поводилася зі спокійною впевненістю, її темна уніформа вартової — шкіряна сорочка з довгими рукавами, штани, рукавиці й чоботи — не приховувала м’язів. Мало який в’язень ризикне зариватися до цієї молодиці, а хто ризикне — візьме квиток до моргу в один бік.
Ківа відкинула ці думки й, підбадьорливо стискаючи хлопцеве плече, відступила, коли вартова наблизилася. Він скривився настільки сильно, що вона про це пошкодувала.
— Я лише… — Ківа вказала на купу кинутого одягу, в якому був хлопець до того, як перевдягнувся в тюремне вбрання, — заберу ось це до вхідного блоку, на сортування.
Цього разу кивнула вже вартова, тоді повернула погляд бурштинових очей до хлопця і наказала:
— Ходімо.
Запах його страху просочився, коли він став на нетривкі ноги, колишучи поранену руку здоровою. Хлопець вийшов слідом за вартовою з кімнати.
Не озирнувся.
Вони ніколи не озираються.
Ківа зачекала, доки була певна, що лишилася на самоті, а тоді почала діяти. Її рухи були швидкі й відпрацьовані, але в них була шалена нагальність, її погляд шмигав до і від дверей: якщо впіймають — вона труп. У Наглядача є у в’язниці й інші інформатори; він, можливо, і виявляє до Ківи прихильність, але це не вбереже її від покарання… а то й страти.
Коли вона порпалася в купі одежі, ніс скривився від неприємного запаху довгої подорожі й поганої гігієни. Вона не зважала на дотик чогось вогкого до руки, плісняву, бруд та інше, про що краще не думати. Вона шукала. Шукала, шукала, шукала.
Пробіглася пальцями по хлопцевих штанях, але нічого не знайшла, тож узялася за його полотняну сорочку. Та була заяложена, подекуди роздерта, подекуди заштопана. Ківа ретельно проглянула всі шви, але там нічого не було, тож вона почала розчаровуватися. Але тоді потяглася до його багатостраждальних чобіт — і от воно. Під розірваний шов лівого чобота був просунутий клаптик складеного пергаменту.
Тремтячими пальцями Ківа розгорнула його і прочитала закодовані слова, які таїлися на ньому.
Ківа гучно випустила повітря, її плечі опустилися з полегшенням, коли вона подумки переклала код: Ми в безпеці. Лишайся живою. Ми прийдемо.[1]
Минуло три місяці з того часу, як Ківа востаннє отримувала звістку від своєї сім’ї. Три місяці перевірки одягу нових в’язнів, які ні про що не здогадувалися, у сподіванні на будь-який уривок інформації з зовнішнього світу. Якби не великодушність головного конюха Раза, в неї не було б засобів комунікації з тими, кого вона любила найбільше. Він ризикував життям, непомітно передаючи їй записки крізь стіни Заліндова, і, нехай рідкісні й стислі, вони означали для Ківи дуже багато.