Мирона цього разу вистачило навіть на галантність — він вклонився й поцілував руку Катерині Трохимівні, що з ним траплялося рідко.
— О, та ви вже хоч купи! Вже, мабуть, наплічник готуєте.
— Ну-ну, не перебільшуйте, — вдоволено усміхнулася господиня. — До наплічника мені — мов черепасі до хмар. Але ж я не вірила, що взагалі з ліжка встану.
— За таким чоловіком та не видужати…
Іван Корнійович насварився пальцем.
— Годі вам! Бачу, що й ви оклигали, слава Богу. Ну то вже ми сьогодні відведемо душу. Поспішати нам нікуди.
Кабінет Івана Корнійовича був хаотично завалений книжками — стелажів не вистачало, книжки лежали на стільцях, на підвіконні, навіть на підлозі. Жодних прикрас — усюди самі книжки. На круглому журнальному столику стояв нікельований самовар, який зовсім не треба роздмухувати, бо він був електричний.
— А де ж ваш чобіт? Чи то була метафора?
— Саме так. Купецька екзотика. Сучасна екзотика трохи інша: чай з рукавицею.
— Що це означає?
— Хіба не знаєте? На Колимі в бляшанках варили, рукавицею накривали.
Згадка про Колиму увірвала жарти. Тим часом до кабінету увійшла Катерина Трохимівна, несучи тарілку з печивом. Миронові вона здалась нещасною лялькою, яку понівечила жорстока дитина. Іван Корнійович поспішив до неї, щоб тарілка не вислизнула з пальців.
— Хіба я сам не міг принести?
— Знаю, який ти забудько.
Іван Корнійович трохи винувато запитав у неї:
— Не занудьгуєш? У нас тут є свої теревені.
— Гаразд, теревеньте. Про мене не клопочись — я маю що робити. Хіба не бачив, що я вже панчоху плести почала?..
Господиня вийшла, Іван Корнійович підняв заварний чайник:
— Вам скільки заварки? Не боїтесь?.. У мене, знаєте, пачка на три дні.
— Багатенько.
— Я не вживаю кави, вона підвищує тиск. Потім потилиця починає боліти. А чай — навпаки… Принаймні мені він не шкодить.
Вони ще хвилин десять перекидалися незначними репліками, мовби простукуючи вузенького моста над прірвою, куди їм обом належало вийти з великим вантажем. Нарешті Іван Корнійович, переконавшись, що його співрозмовник справді-таки очуняв, запитав:
— Ви можете розповісти послідовно? Уявіть, що ви читаєте лекцію.
— Не думаю, що мені доведеться читати лекції на цю тему.
Іван Корнійович мовчки подав йому гранки, поцятковані коректорськими знаками.
— Що це?
— Сторінка чотирнадцятого тому УРЕ. Том уже підписано до друку. Зверніть увагу на термін «Субстанція».
Мирон Сидорович, діставши окуляри, перебіг очима ті кілька фраз, на які вказував Жовтий. Немовби не довіряючи окулярам, — підозрюючи, що тут має місце оптичний обман, — він поклав їх на стіл і прочитав уже без окулярів:
«СУБСТАНЦІЯ» (лат. substantia — те, що лежить в основі; сутність) — філософська категорія, що характеризує матерію як суб’єкт і загальну основу всіх змін, явищ та предметів. Поняття С. є важливим ступенем у процесі розвитку пізнання людиною матерії: причини існування явищ встановлюються тільки шляхом вивчення С. — їхньої матеріальної основи. Категорія С. займала центральне місце у філософії Б. Спінози, який розглядав її, або природу, як єдину матеріальну основу всього існуючого. В. І. Ленін визнавав раціональне значення категорії С., вважав необхідним «поглибити пізнання матерії до пізнання (до поняття) Субстанції, щоб знайти причини явищ».[8]
Мирон Сидорович, поклавши гранки на письмовий стіл, мовчки випив свою чашку міцного, аж чорного, чаю. Іван Корнійович також чаював, але в той же час, лукаво примружившись, наглядав за Гривою.
— Ви гадаєте, це буде надруковане?
— А чому б ні?
Мирон хапливо розшукав на полиці добре відомий «Філософський словник».
— Ось чому, — тицяючи пальцем у книгу, похмуро сказав Грива і процитував: — «Матеріалісти розуміють під субстанцією щось речовинне, матеріальне». Ні, ви подумайте: Ленін іще в 1908 році писав, що не можна ототожнювати речовину й матерію…
— Саме так я й обстоював своє пояснення субстанції. І зі мною погодились.
— Це ваше визначення в УРЕ?
— Автор — Жолудь. Хіба він вам не показував?..
— Де ж ви обстоювали? — запитав Грива, трохи ображений тим, що Юрко його обійшов.
— На засіданні редколегії. Приїхав сам Андрій Данилович.