Згодом прийшли сумніви: а чи це не зухвальство — спроба увібгати в число Творчу Силу Природи, цілого Всесвіту? Де можна знайти докази, що вона взагалі існує і навіть може бути обчислена? Якби це писав не Грицько, він назвав би отой майже містичний документ нісенітницею, та й годі.
Тим часом читав далі:
«Кожна зріла цивілізація в центрі свого світобачення має поставити Силу Моносу і всі свої наукові теорії розбудовувати від неї. Це потрібно не лише для того, щоб душа людська не розпорошила синівської святості, — це треба передовсім для того, щоб побачити Всесвіт як цілісний організм. А проте синівські почуття можливі лише тоді, коли ти знаєш Батька…»
«Що ж, це логічно, — погоджувався Мирон Сидорович. — Але хто ж мені повірить на слово, що Сила Моносу така ж сама світова константа, як, скажімо, швидкість світла в вакуумі?»
Він знервовано перегорнув аркуш і побачив ось що:
«Силу Моносу легко обчислити за формулою:
Тут Е — енергія (Мc2), 
— Сила Моносу, 
— радіус живої плоті…»[5]
Хоча Мирон Сидорович поки що не знав, що саме розумів Грицько під радіусом живої плоті, але ж, по суті, це була єдина невідома величина. Поставивши в рівняння енергію, добуту із маси земної кулі, він отримав радіус живої плоті для Землі:
Під Метагалактикою Мирон, як і взагалі сучасна космологія, розумів Всесвіт — тобто обмежену космологічним радіусом сферу, де існують зорі, планети, галактики. Далі їх може й не бути, хоч простір, безумовно, існує. Існує також матерія, оскільки вона — сам простір, вакуум. Для Метагалактики Мирон прийняв масу, що дорівнює 1056 г, — величину, яку космологи всього світу, виходячи з деяких поважних міркувань, обґрунтовують як реальну.
Ми повинні хоча б побіжно спинитися на цих міркуваннях: саме вони й роблять неминучим наш прихід до Сили Моносу! Йдеться ось про що: існування таких світових констант, як швидкість світла і гравітаційна стала, із надр самого фізико-математичного апарату породжує скінченність маси й радіуса Всесвіту. Але щось таки ж є причиною того, що швидкість світла у вакуумі скінченна. Це ж не просто гра констант — це доведений науковий факт. З другого боку, нам відомо, що в різних середовищах швидкість світла різна — саме це й породжує заломлення світла у воді, склі тощо. Отже, вакуум також здатний обмежувати швидкість світла через те, що він є тканина, плоть, матерія. Тепер Миронові було ясно, що саме Грицько назвав мертвою плоттю. Так, густина вакуумної плоті незмірно менша, ніж, скажімо, густина води, але ж вона не може дорівнювати нулю, інакше ця плоть втратила б свої материнські якості. Ми надто часто забуваємо, що слова «мати» й «матерія» походять від спільного кореня.
Таким чином ми доходимо висновку, що причина існування світових констант закладена у фізичних властивостях вакууму як матерії. Отже, нічого дивного немає і в існуванні скінченної сили — тобто сили як світової константи: воно, це існування, зумовлене тими ж самими причинами. Скажімо, щоб проткнути шилом шкіру, треба докласти певних зусиль. Для певного сорту шкіри зусилля завжди однакове. Так виникає константа. Далі нам слід мобілізувати уяву, щоб побачити, як народження електрона, атома, планети розсуває простір. Всі сфери небесного тіла несуть на собі відбиток цього процесу — його можна назвати силою вакуумно-просторового тиснення. В різних сферах ця сила різна, але десь у самому центрі тіла з’являється керн (Грицько позначає його так: °; він, мабуть, не знає, що в земній астрономії це є знак Сонця) — надзвичайно мала сфера, кінчик Всесвітнього Шила, де зусилля вже не може бути більшим, бо робота завершена: мертва плоть вакууму розсунута живою плоттю Моносу. А вся інша маса тіла — то є лише тінь живої плоті…
В схематичному вигляді Грицькова космологія зводиться ось до чого: 1) мертва плоть — це є простір (вакуум) як матерія; 2) жива плоть Моносу — центральна сфера небесного тіла, що своєю силою здатна розривати мертву плоть, яка перебуває «поза Рухом, поза Духом, поза Буттям»; 3) тінь живої плоті — видимі нами сфери небесних тіл чи будь-яких речовинних об’єктів, що є лише просторово-динамічним відображенням живої плоті…
Тут ми трохи випередили хід Миронових роздумів — він до цього прийде, але пізніше. Зараз Грива вражений тим, що за допомогою Грицькової формули із загальної маси Метагалактики він отримав космологічний радіус. Отже, формула правильна! Вона дає ту ж саму величину, яку отримують вчені із наукового апарату сучасної космології. А це вже, ясна річ, далеко не абищиця!..
5
Автор, безумовно, розуміє, що фізичні формули, котрі тут і далі подаються, зацікавлять не кожного читача. А дехто навіть сприйме їх як засмічення художньої тканини твору — адже досі ніхто з письменників навіть у науково-фантастичних романах не зважувався нав’язувати читачеві фізичні формули. Що ж, у таких докорах, безперечно, є сенс. А проте автор гадає, що є сенс і в його міркуваннях, котрі зводяться ось до чого. 1) Все, зроблене людьми, видимо чи невидимо колись містило в собі оцей дратівливий знак: «Вперше». 2) У вік науково-технічної революції не так уже й мало охочих помізкувати над фізичними формулами. 3) Сама їх поява в романі засвідчує, що ця історія не вигадана автором. Щоправда, в Київському інституті філософії марно шукати людей, які тут названі й описані, — адже автор користувався правом романіста, яке добре відоме кожному культурному читачеві. 4) Кому заважають фізичні формули, той має законне право проминути їх, як здебільше роблять гуманітарії, читаючи філософські твори з приводу точних наук. Сьогодні на фізику звикли дивитися мов на дійну корову: якщо в дійницю не дзюрчить, то й не варто морочитися з абстрактними розумуваннями заради чистої гносеології. А коли сюди приплітається ще й онтологія (метафізика), тоді охочих до обговорення знайти майже неможливо.
Окремо слід зауважити: ніхто із знавців фізики не міг заперечити формул по суті — від них просто відмахувались як від чогось такого, що перебуває за межами фізичної реальності. Приблизно так, як від перпетуум-мобіле.
Ось чому з’явився цей роман: автор за його допомогою прагне розкрити філософську сутність субстанціональної фізики — тобто такої фізики, яка перебуває на грані фізичного й метафізичного. Час її народження вже наспів. Кому ця ідея не до вподоби, той знайде дуже простий вихід — відкине геть цю книгу. Автор, чемно вклонившись, погодиться з такою критикою: читач завжди правий.