— Що ж таке наша сфера?
— Процес. Киньте камінь у тихе озеро — і ви побачите креслення Всесвіту. І атома, і планети… Те, що ми називаємо земною кулею, — тільки хвилі, породжені сферою Моносу. Тією сферою, де живе його плоть. Або назвемо так: м о н а д а. Як звичайний камінь, кинутий в озеро, породжує хвилі на воді, так монада породжує хвилі у світовому просторі. Вона є о с ц і л я т о р о м — так це називається у фізиці. Хвилі, породжені монадою земної кулі, — це, власне, і є наша планета. Ці хвилі виглядають згущено, застигло лише тому, що існує опір світового простору. Простору як матерії. Поміж рухом відцентровим і доцентровим виникає рівновага. Саме вона, оця рівновага, і забезпечує існування небесного тіла: простір брижиться, згущується; хвилі перетворюються на сфери. Ми живемо в одній із таких сфер. Щоб це було ясніше, візьміть товстий шмат еластичної гуми, проткніть її гострим прутиком і в товщу вставте металеву кульку. Навколо кульки виникне згущення й напруження, котре дедалі від центру слабшатиме. Отак монада розриває світовий простір. Її можна назвати антипростором, антивакуумом, навіть антиматерією. Остання назва буде найточніша. Мовою фізики: світовий простір не є континуум, він виглядає дискретно, нагадуючи собою щільник. Або ще наочніше бачити його у вигляді надзвичайно еластичної гуми, що всюди має розриви, заповнені металевими кульками. Відомо: ядро земної кулі дехто вважає залізним. Даруйте, але це іще наївніше, ніж наша гумова модель. В кожній системі сталою величиною є лише радіус монади; всі інші радіальні відстані приводять до сфер, яких безліч. Наша сфера відрізняється від інших лише мірою речовинної густини і нічим більше. Гадати, що ми є винятком у природі, — значить, бути сліпцем.
— Виходить, тяжіння взагалі не існує — нам важко вирватися в космос лише тому, що ми затиснуті складками самого простору. Брижами, як ви кажете.
— Так, ви зрозуміли правильно.
— А як же бути з ньютонівським законом тяжіння?
— Його легко переписати на радіуси монад — і тоді стане ясно, що насправді існує лише взаємовідштовхування, не тяжіння.[6]
— Фізичні розмірності ґрунтуються на крихітній часточці паризького меридіана. Метр — величина відносна. Як же за його допомогою можна увійти в Абсолют?
— Не можна. Але не можна доти, доки ми не навчилися узгоджувати цю крихітну частку з елементом абсолютного виміру.
— Абсолютний вимір? Що ви маєте на увазі?
— Швидкість світла в вакуумі. І саме тому, що радіус монади виникає із цього синтезу, його в межах даної системи можна брати за еталон. Ось так, скажімо:
Тут R — відстань від монади до будь-якої сфери даної системи, V2 — гравітаційний потенціал у сфері, яку ми беремо для обчислень. В чисельнику — радіус живої плоті та швидкість світла. Сподіваюся, вам відомо, що гравітаційний потенціал і квадрат реальної швидкості планет у Сонячній системі — та сама величина. Тепер, знаючи швидкість планети, вирахуємо її середню відстань від сонячної монади. (Після паузи, потрібної для обчислень). Ну як?..
— Правильно!.. Хоч це й дивно, але формула правильна. Але ж, даруйте, це вже не фізика, а… Щось на зразок магії.
— Я й не кажу, що вивчаю фізику. Мій фах не фізика, а філософія… Прошу звернути увагу: послуговуючись формулою Сиди Моносу, ви з повною точністю створили модель Сонячної системи. Хіба ж не так?
— Так.
— Тепер скажіть, що дає вам право брати під сумнів реальне існування Сили Моносу? Невже Сонячної системи мало? Тоді переходьте до Галактики — ви одержите те ж саме.
— Не в цьому справа.
— А в чому ж?
— Незвично. І страшно.
— Але ж ви прагнете створити теорію єдиного поля. Знайте: без Сили Моносу її створити неможливо. І неможливо розкрити глибинний зміст сингулярності. Кажу це тому, що з н а ю.
— Даруйте, але чому ж ніхто, окрім вас, досі не прийшов до Сили Моносу? Чому її не побачив Ейнштейн?..
— Запитання трохи наївне. Його можна адресувати кожному, хто здійснив якесь відкриття. Але спробую відповісти на нього… Зверніть увагу, що загальна теорія відносності стала можлива завдяки оцьому постулатові: швидкість світла у вакуумі є межовою константою для всієї природи. І в той же час Ейнштейн чомусь не наважився спростувати постулат Шварцшильда. Якби він це зробив, Сила Моносу виступила б на авансцену сама собою.
— Стривайте, що стверджував Шварцшильд?
— Карл Шварцшильд іще до появи загальної теорії відносності висунув такий постулат: гравітаційне прискорення може стати безконечно великим… Відомо: сила є добутком множення маси на прискорення. Якщо воно стає безмежно великим, тоді й гравітаційні сили набувають такої ж самої якості.
6
Тепер, коли читачеві відома Сила Моносу як С4/G, ми, використавши формулу 
, зможемо переписати ньютонівський закон всесвітнього тяжіння на радіуси монад: