— Тоді виходить, що це він продав вас фріцам, — зробив висновок Марсель.
— Атож. Розповів я вам усе це, розраховуючи, що ви вмієте мовчати, — сержанте Мортьо. — Хоча події ці відбувалися в далекому минулому, але…
— Марсель і я часто перепитували одне одного, — втрутилася в розмову дружина Мортьо, — чи оці жевжики не перевозили таємно людей з одного боку на другий. Таке ж бо могло бути. Ми жили на самому березі. Не раз і Марселеві якісь незнайомі пропонували (чи не так, Марселю?) великі гроші, аби він тільки допоміг їм дістатися до того берега… Звісно, ти, Марселю, міг би на своєму рибальському човні… От хоча б того разу…
— Облиш, Жанно, — перебив чоловік.
Він узяв за руку Жоржа Маршана, щоб привернути до себе увагу, наче хотів йому сказати щось по секрету.
— Ви знаєте добре, пане Маршане, — знову заговорила господиня, — що мій чоловік завжди відмовлявся від таких заробітків. Добрим людям він міг допомогти й задарма. Але зовсім не таким, як ота мавпа Рушон чи той зі своїм близнюком. Може, я всього не знаю, але з Марселем ми часто згадуємо, як того дня…
— Ти, Жанно, базікаєш і базікаєш, тільки тебе й чути, — урвав її Мортьо, підвівшись і подавши знак Маршанові, аби той ішов за ним.
«Що ж вона хотіла сказати?» — подумав Жан-Луї.
— Тільки довести нічого не можеш, — додав виноградар, прямуючи до дверей, що вели на подвір'я.
— А ти, ти хіба можеш щось довести?
— Не люблю звинувачувати, не маючи доказів.
— Я не звинувачую, а тільки думаю…
— Думаєш, думаєш, ти спершу базікаєш, а потім уже думаєш.
— Гості мої любі, — сплеснула в долоні Жанна, — ви бачите, який він. І оце двадцять років так він бурчить. Ох, кажу вам, не виходьте заміж… Ой, вибачте, панночко! — спохопилася жінка, згадавши про Жакліну.
— Побалакай, побалакай. Бачте, — звернувся Мортьо до гостей, — моя дружина наче й непогана жіночка, тільки любить язиком попрацювати. Іноді як зійдуться із сусідкою, то так уже безперестану торохтять, що й не чують одна одної. Коли розпрощаються, то й не пам'ятають, про що говорили. Хіба не правда, Жанно?
— Ти сама інколи не тямиш, що говориш… Ходімо, пане капітане.
Мортьо з порога поманив пальцем Маршана, аби той ішов за ним. Жанна тільки знизала плечима.
— За дві хвилини, пані Маршан, ваш чоловік повернеться, — звернувся Мортьо до дружини Маршана.
— Жорже, пам'ятай, що на нас чекає довга дорога, — промовила Сюзанна їм навздогін.
— Гаразд.
Що хотіла сказати Жанна Мортьо такого, що Марсель аж тричі уривав її? Жан-Луї перезирнувся з Жакліною і зрозумів, що вона теж про це думає.
— Про що пак ми гомоніли, папі Мортьо? — перепитала Сюзанна в господині.
— Не пам'ятаю, так забив мені баки… Ага, ви говорили, що збираєтеся їхати. Хіба не вечерятимете в нас?
— Щиро дякуємо, пані Мортьо, але нам треба сьогодні повернутися в Париж. Крім того, ми хочемо на годину заїхати в Солонь.
— Тоді ходімо у садок. Нарвете квітів.
Коли Жан-Луї з матір'ю й Жакліною вийшли у двір слідом за господинею, чоловіків надворі вони не помітили. І лише тоді, як поверталися з квітами, наштовхнулися на Жоржа Маршана і Марселя Мортьо, що простували до хати.
— Можна повернути поштою, — говорив Маршан.
— Коли вже вони будуть непотрібні вам. Звісно, рекомендованим пакунком.
— Не турбуйтесь.
Мортьо звернувся до Жана-Луї:
— Коли ж ви повертаєтеся в Персак?
— У суботу.
— Чудовий куточок Франції!
— Хіба ви знаєте? — перепитала Жакліна.
— Ми проходили там під час маневрів, коли я служив у війську. Пам'ятаєш, Жанно, я розповідав тобі?
Він перезирнувся з дружиною, і та всміхнулася.
— Ти все тільки обіцяєш повезти мене туди. Напевне, полишив там за собою нащадків, — пожартувала жінка.
Марсель гордо задер носа; Жанна теж раділа, що вколола чоловіка дотепом.
— Жанно, скільки тобі казати, що ти помиляєшся, — удавано виправдовувався Марсель. А тоді обернувся до Жана-Луї. — Там на великому майдані, де базар, є готель…
— Готель «Дю-Марше». Я в ньому зупиняюся.
— Ну, й гарно там!
Гостинні господарі ще кілька разів запрошували Маршанів лишитися на вечерю, мовляв, швиденько під'їмо, та й поїдете. Але ті подякували й вирушили в дорогу. Зупинилися в Трамблевіфі, де їх таки вмовили повечеряти. Дружина Дідьє швиденько засмажила кролика для гостей.
— Як вам подобається усмішка пані Мортьо? — спитав Маршан, коли вони виїхали з Трамблевіфа.