— Замовкни, — сказала вона, штовхаючи мене. — Я не поспішаю, зрозуміла?
— Я розкажу йому, що він тобі подобається, — підхопила розмову Керрі.
— Навіть не думай, — промовила вона. — Клянуся, що я перестану з тобою спілкуватися.
— Фінч, ходімо на перший урок.
Повз нас проходили троє плавців, прямували до свого класу. У команді плавців усі називали один одного за прізвищами, що завжди звучало для мене дивно й фальшиво. Плавці не дружили з нами. Вони дружили тільки з Керрі.
— Біжу, — сказала Керрі.
Вона помахала нам рукою і приєдналася до своїх товаришів по команді.
Ґрейс поглянула на мене.
— Тобі справді подобається це місце, чи не так? — запитала вона.
Я могла щось вигадати, але Ґрейс було не так просто обдурити.
— Я ніколи по-справжньому не розуміла свого батька, — відповіла я, — але відчуваю, що мала б. У цю клініку він вклав чи не всю свою душу. І тільки зараз я наче починаю розуміти її значення. Тому я не можу полишити це все, Ґрейс. Не зараз.
— Я зрозуміла, — сказала вона. — Тільки пообіцяй, що не звихнешся розумом.
— Обіцяю, — відповіла я.
— І якщо тобі знадобиться допомога з чимось… — Вона усміхнулася, махнула рукою і вказала на себе.
У мене з Ґрейс було щось спільне, чого Керрі не могла б зрозуміти. Батьки Ґрейс родом із Тайваню. Вона спілкувалася вдома мандаринською мовою, щонеділі ходила до китайської церкви і пропадала на тиждень кожного Нового року за місячним календарем. Вона ділилася з нами частиною своєї культури — дивовижною їжею, яку її мама завжди готувала забагато, випадковими уривками китайської мови з Керрі, плейлистами з солодкавими тайванськими поппіснями, які я чомусь наспівувала вже наступного тижня, але було в її житті й те, чого ми ніколи не бачили. Можливо, нам не були раді чи, можливо, вона просто не знала, як нас запросити. Якщо хтось і міг зрозуміти, як я тримаю два світи воєдино і намагаюся бути повноцінною людиною в обох, то це Ґрейс.
— Гаразд, Ґрейс, — погодилася я. — Ти будеш першою, кому я зателефоную. А тепер іди поговори з хлопчиком-футболістом.
Вона поглянула на мене, і її очі звузилися.
— Добре, — сказала вона викличним голосом. — Я піду.
Вона глибоко вдихнула, розгладила своє волосся руками, крутнулася на п’яті й поспішила за Гові та його друзями.
Я ще стояла там якусь мить, почуваючись неврівноваженою та вразливою. Мої обидві подруги мали інших друзів, інші місця, де вони проводили час. Можливо, я також.
Пізніше того ж ранку я зазирнула в навчальну кімнату в бібліотеці й витягла свій телефон. Я написала Себастьяну, і коли телефон булькнув у відповідь, я відкрила відеочат. Він був у своїй кімнаті в гуртожитку, а позаду нього виднілося двоярусне ліжко.
— Як ти? — запитав він.
— Самотньо, — відповіла я. — Та й ніхто мене не розуміє. А в тебе як справи?
Це було правдою, а ще я усміхалася. Мені було так добре бути собою.
— Та майже так само, — відповів він, сміючись.
— Що робиш? — запитала я.
— Математику, — відповів Себастьян, покрутивши пальцем біля скроні.
— О так, абсолютно непотрібний предмет.
— Математика, — промовив він з фальшивим американським акцентом. — Це тільки звучить просто.
— А в мене тепер сусідка по кімнаті, — сповістила я. — Вона В-І-Д-Ь-М-А.
— Звучить чудернацько, — прокоментував Себастьян. — Чому?
— Вона потребувала житло, — відповіла я. — Плюс, я гадаю, мені потрібна була компанія. У будь-якому разі, я гадаю, що вона крута, але якщо я раптом почну перетворюватися на жабу, то ти знатимеш причину.
Себастьян замовк на мить.
— Зажди, — промовив він тихом голосом, — вона справді може таке зробити?
Я забула, з ким я спілкуюся. Себастьян мав більше підстав вірити у магію, ніж більшість людей.
— Я пожартувала, Себастьяне, — сказала я. — Навіть якщо б вона хотіла, то навряд чи змогла б.
— Що ж, це втішає мене, — сказав він. — Тому що я не знаю, як перетворити жабу назад на дівчину.
«Він хвилювався за мене?»
— Ти вважаєш, що я роблю помилку?
— Я на цьому не тямлю, — відповів він. — Твоє реальне життя тепер дивніше за моє, і це про щось говорить.
— Чудово, — сказала я зі сміхом. — Щиро дякую. Саме цього я очікувала від розмови — відчути себе дивачкою.
Із Себастьяном було дуже легко жартувати.
— Ти знаєш, що можеш довірити мені будь-що, Маржан, — сказав він. — Я завжди повірю тобі.
Те, як він промовив ці слова, те, як дивився на мене, навіть через екран телефону викликало відчуття, наче він мав на увазі щось більше. Кімната зменшилася навколо мене, неначе слова заполонили увесь простір. Раптом я подумала про Кіплінґа, про його крила, що були завбільшки як велика зала, про бридкий гній, що заповнював його тіло. У мене було таке відчуття, ніби я дивлюся потай на щось жахливе, на щось, чого я не могла розгледіти, бо воно було яскравішим за сонце, і воно палало. Діра у всесвіті, а за нею порожнеча, що не мала сенсу.