Незабаром вони натрапили на ще один табір. Тут чоловіки прикрасили себе коштовностями селян. Серед них хлопець побачив чоловіка, який убив його матір. Він наказав мантикорі напасти. Мантикора накинулася на чоловіків із табору, пошматувала їх одного за одним, а потім зжерлла.
Тієї ночі юнак ліг серед кісток його ворогів і, обхопивши обрубок своєї руки, спробував заснути. Але біль був занадто сильним, тож він пролежав без сну всю ніч. А коли почало сходити сонце, мантикора прокинулася разом із ним і стала над хлопцем.
Юнак насилу звівся на ноги.
— Ходімо, — сказав він кволим, ламаним голосом, — у нас іще зосталося трохи роботи.
Він простягнув єдину руку, що в нього залишилася, і мантикора відкусила її по плече та зжерла. Після чого вона нахилилася перед ним так, щоби він міг залізти їй на спину, і коли юнак знайшов спосіб утримати рівновагу без рук, мантикора підвелася. Разом вони вирушили в пошуках мародерів.
Згодом вони натрапили на ще один табір. Він був кращим за всі інші. У ньому намети були розкішнішими, а воїни краще нагодовані та вдягнені. Серед них юнак помітив полководця, який очолював мародерів під час різанини, і саме він власноруч убив його батька, а потім підпалив його дім. Юнак заревів від люті й наказав мантикорі вбити його.
І знову мантикора напала на табір. Вона пошматувала чоловіків одного за одним і пожирала їх, допоки не залишився лише ватажок, поранений і нездатний захищатися. Юнак підійшов до нього, сів поруч і став слухати, як поранений скиглить від болю та страху і благає змилосердитися.
Але мантикора прийшла й по полководця, і весь цей час юнак спостерігав за всім. Кожен крик болю, кожен хрускіт кісток підживлювала його лють.
Коли вождь був зжертий, юнак улігся серед кісток своїх ворогів, але не заспокоївся. Він хотів убивати їх знову і знову — сто разів, тисячі разів. Але вони вже були мертві, і вони не могли померти знову, та й узагалі, юнак був надто кволий і втомлений, аби навіть поворухнутися.
Він відвернувся від кісток, щоб глянути на мантикору, яка нависла над ним. Він побачив у її очах голод, древніший за світ, і він знав, що це був той самий голод, що заполонив його серце.
— Ми з тобою дуже схожі, — промовив юнак.
Але навіть якщо мантикора розуміла його, їй було байдуже. Вона зжерла і його також, а краще сказати — те, що залишалося від нього. Потім вона покинула мовчазний табір і його поодинокі кістки, що виблискувати на сонці, і попрямувала геть у пустелю в пошуках іншої здобичі, бо все ще була голодна.
Розділ чотирнадцятий. Процедура
Сем забрав мене в п’ятницю вдень. Коли я приїхала до житлового комлпексу Гораціо, уся територія була заповнена працівниками «Звіринця» та їхніми сім’ями. У їдальні саме обідали, проте я не була голодна.
Я зустріла Ейву в холі головного будинку.
Кількома швидкими рухами погортавши планшет, вона знайшла мені місце для ночівлі й направила в один із бараків біля підніжжя пагорба.
— Завтра о восьмій ранку, — сказала вона. — У цей час вони почнуть підготовку.
Я поглянула в коридор, чи нема там Гораціо.
— Ти позначена в його календарі, — сповістила Ейва, не піднімаючи очей, — після процедури.
— Маржан, — пролунав голос у мене за спиною, досить близько, щоб змусити мене підстрибнути.
Ерза. Вона з’явилася нізвідки, настільки тихо, що я навіть не чула, як вона наблизилася.
Вона привела мене в конференц-залу з вікном, що виходило на розлоге містечко «Звіринця».
— Я відкопала дещо про Ітаку, — сказала вона. — Це те, на що нам варто звернути увагу.
Вона відкрила свій портфель і передала мені папку.
— Це зняв охоронець парку, — сказала вона, — неподалік від Ітаки.
— Що це?
— Це, — вона зробила паузу, — зграя койотів. — Я відкрила папку. Там було декілька фотографій усередині. — За офіційними джерелами, це робота або ведмедя грізлі, або людини. Але грізлі не водяться там.
— Коли були зроблені ці знімки? — запитала я.
— У червні, — відповіла вона.
Незадовго до моєї поїздки з батьком. Ця поїздка, ймовірно, мала бути для мене сюрпризом — факт, яким я не хотіла ділитися з Ерзою.
— Вважаєте, що є ще одна мантикора на волі? — запитала я.
— Вона б не залишила стільки всього після себе, — відповіла вона. — Найімовірніше, це не вона. Але про всяк випадок ми стежитимемо за нею. Є ще дещо. — Вона забрала фотографії назад і передала мені іншу папку. — Ім’я Венс Коґланд тобі про щось говорить?