— Ні, — відповіла я й відкрила папку.
Голомозе, сердите обличчя дивилося на мене на тлі стіни з бежевої цегли. Під маленькими злими очицями татуювання. І глузлива посмішечка на губах.
— Вважай, що тобі пощастило, — сказала Ерза. — Він був гнилою людиною. Наркотики, крадіжки, побої. Що цікаво, жодного разу не був засуджений. Він був мертвий уже багато років. Його знайшли в підсобці ломбарду в Лаббоці, штат Техас, де він ховав украдені речі. Він був… Ну, як би ти не називала те, що сталося з твоїм батьком, саме це трапилось і з ним.
— Гадаєте, він якось пов’язаний із моїм батьком?
— Можливо.
— Тож хто убив цього Коґланда?
— Коґланд був покидьком без сім’ї. — Ерза сухо всміхнулася. — Не надто багато стимулів для серйозного розслідування. Я не знаю, хто вбив його. Але я хотіла б знати. Тому якщо колись перед тобою зрине його ім’я, або якщо знайдеш якийсь зв’язок із Лабокком, ми повинні це обговорити.
Я не могла позбутися відчуття, що Ерза досі оцінює мене, аналізує кожне моє слово.
— Я… гм, добре. Я дам вам знати.
— І щодо Ітаки, — сказала вона. На мить здалося, що вона може бачити в моїх очах спальню, прострочені авіаквитки, заховані під моїм ліжком: — Чи є щось інше, що ти дізналася про Ітаку?
Вона усміхнулася холодною, безжальною усмішкою. Усмішка звіра під час полювання. Потім так само швидко ця усмішка зникла з її обличчя, і вона підвелася, щоби піти.
— Сподіваюся, що завтра все мине добре, — сказала вона, а після паузи додала: — А якщо ні, то сподіваюся, вона буде єдиною жертвою.
Ніч опустилася на землю, коли я спускалася до житлових кварталів. Тьмяні ліхтарі підсвічували доріжки, що перетинали територію. Люди, яких я зустріла по дорозі, вітали мене легкими усмішками. Я намагалася усміхатись у відповідь, але на душі було важко.
У бараці привітна, пишна жіночка провела мене до звичайної, прибраної спальні на другому поверсі. Вона пояснила, що Гораціо хотів, аби всі почувалися тут як удома. Коли ми зайшли до кімнати, вона дала мені ключ.
— Ви гостя Гораціо, чи не так? — запитала вона.
— Так, — відповіла я.
Вона усміхнулася, її очі блищали від нетерплячого захвату:
— Він показував їх вам?
— Їх?
Вона кинула погляд на підлогу:
— Там внизу?
— О, — промовила я. — Ага, так. А нам дозволено?..
— Розмовляти про них? — запитала вона. — Ні. Але я завжди можу розказати. Завжди можна розпізнати тих, хто бачив їх. Що ви думаєте про це?
— Я не впевнена, — відповіла я. — Я не знаю, що думати.
— Мене вже тричі запрошували поглянути на них. Це ніколи не перестане вражати.
Вона трохи напиндючилася від гордощів.
— Що ви… — Я не знала, що запитати. — Що ви думаєте про них?
— Я думаю, що вони, звісно, є найбільшою окрасою нашого світу, — відповіла вона так, наче не існувало ніякої іншої можливої відповіді. — Вони — зерно майбутнього, чи я не права? — Вона засміялася, і той добрий, легкий смішок зачервонив її щоки. — Мої улюблениці — феї. Ви знали, що вони співають ночами одна одній? Це правда. Іноді якщо дуже добре прислухатися, то навіть звідси можна почути їхній спів.
Її очі були спрямовані кудись убік, ніби вона чула їх чи намагалася почути. За мить вона знову поглянула на мене, привітно й ввічливо усміхнулась і сказала:
— Що ж, бажаю вам гарної ночі.
Двері обережно зачинилися за нею, і я зосталася наодинці. Тиша була різкою і глибокою.
Наступного дня ми збиралися прибрати кігті мантикори. Мій живіт скрутило від самої думки, що щось може піти не так. Я почувалася, наче втратила контроль над чимось важливим, наче мені не слід було бути тут.
Хай там як, а я лягла на ліжко, заплющила очі й намагалася прислухатися до співу фей. Але навіть якщо вони й співали тієї ночі, то це була пісня не для людських вух.
***
Вони привезли мантикору в операційний кабінет на візкові, що був завбільшки як обідній стіл. Її приспали, а ноги пристебнули до візка шкіряними ременями. Пальці на її лапах були відкриті та виголені до блиску, а хвіст обмотаний навколо тіла та пристебнутий у декількох місцях. Гостре жало мантикори спочивало біля її завжди спокійного обличчя.
Операційна виявилася величезною білою кімнатою, освітлюваною зверху галогенним ореолом. Із освітлювального приладу звисало гроно хірургічних ламп на шарнірних арматурах — такий собі гігантський павук зі сталі та світла. Візок викотили в центр кімнати, під операційну лампу, і зафіксували на місці.