— Ради Бога, — мовила я різко. Фло дивна, проте це вже було занадто, — вона не псих, лише трохи невпевнена в собі. Я знаю, як воно — почуватися другосортною. Бути найкращою подругою Клер — не просто.
— Ні, навіть не думай її оправдовувати, Норо. Одяг, усілякі дрібниці — це ж дивно. Проте, якщо Клер це до вподоби, хай буде так. З вихватками, як оце сьогодні, я не миритимуся. Слухай, я оце подумала. Знаю, що ми бронювали квитки на п’яту, але…
— Але давай поїдемо раніше? Я саме про це думала!
— Чесно, з мене досить. Якби не пила, поїхали б сьогодні, проте в такому стані я не можу. Що думаєш, як поїдемо одразу після сніданку?
— Фло оскаженіє, — мовила сумно. На завтра ще були заплановані якісь дійства. Здається, згідно з інструкцією, ми мали би поїхати не раніше другої.
— Я знаю, просто подумала… — Ніна глибоко затягнулася. — Може, ми вислизнемо? Чи це боягузтво?
— Так, — відповіла їй, — справжнісіньке.
— Ну добре, — вона зітхнула. — Спробую вигадати щось стосовно роботи. Увечері продумаю детальніше.
— А як тебе сповістять? Зв’язку ж тут нема.
— От халепа. Навіть якщо скажені місцеві жителі прийдуть сюди з лопатами та вилами, що робити?! Кидати в них сніжками?
— Без мелодрам. Нема тут ніяких скажених сусідів. Думаю, тітка сама підпалила будівлю для страхової, а звинуватила в тому селян.
— Сподіваюся, правду кажеш. Фільм «Звільнення» я дивилася.
— Рада за тебе, а тепер вернімося до наших баранів…
— О, я вдам, що отримала вночі повідомлення. Навіть якщо Фло не повірить, що вона на те скаже?
Чимало чого, проте зупинити Ніну вона зможе лише забарикадувавши двері. Трохи постояли мовчки. Ніна видувала кільця диму в застигле нічне повітря.
— Що там трапилося? — запитала, врешті-решт, Ніна. — Той дрібний напад паніки, це через повідомлення?
— Щось таке.
— Ти ж не думаєш, що це стосується тебе? — вона допитливо поглянула на мене, видуваючи ще одне кільце диму. — Тобто, що б ти могла такого утнути, щоб убити людину?
Я стенула плечима.
— Ні, нічого. Окрім того, це, можливо, було не вбивця, а вбивство. Стільки разів повторювалися букви, що я точно не впевнена щодо слова.
— Щось на кшталт попередження? — запитала Ніна. — Скажені місцеві жителі прийдуть із вилами? — я знову стенула плечима. — Не брехатиму, — вона видихнула ще одне кільце. — Мені здалося, що це стосувалося мене, адже через мене загинули люди. Я веду до того, що навмисне ніколи не вбивала, проте деякі загинули через мої помилки, це точно.
— Що? Ти думаєш, це повідомлення справжнє?
— Нє, — вона знову затягнулася. — Я в такі штуки не вірю. Але мені здалося, що хтось лише хоче мене завести. Це була точно Фло, її розлютили наші дурощі, от вона й вирішила поквитатися. Текіла — моїх рук справа. Вона, думаю, знає.
— Ти гадаєш? — я задивилася на безхмарне небо. Воно було темно-синє, такий чистий та яскравий колір, що аж очі запекло. Десь далеко супутник летів до місяця. Я прокручувала в думках вечір, обличчя Фло, коли вона читала слова, заплющені очі, захоплений вираз. — Не знаю. Я тут стояла, намагаючись усе розкласти по поличках, проте не впевнена, що це вона. Фло була насправді шокована. Окрім того, вона єдина, хто реально в це вірить. Не думаю, що вона гралася би з духами й підштовхувала планшетку.
— Отже, ти вважаєш, що це все насправді? — скептично запитала Ніна. Я захитала заперечливо головою.
— Хто залишається, Том та Клер? — Ніна кинула цигарку на землю. Вона зашипіла на снігу. — Так?
— Знаю, це мене й засмучує. Я думаю, це… — замовкла, прагнучи позбутися зніяковіння. — Це не було повідомлення, це наче озлобленість. Хоч би хто це зробив — людина чи ні — ці слова жахливі, і хтось добряче хотів нам промити мізки.
— Це вдалося.
Ми повернулися обличчям до будинку. У вікні я побачила, як Клер ходить вітальнею, складає келихи та збирає горіхи з килима. Том десь подівся, найімовірніше, пішов нагору. Фло знервовано завантажувала посудомийку на кухні, чарки так голосно дзенькали, диво, як вони не побилися.
Не хотілося повертатися в дім. Якусь мить, навіть попри сніг та мінусову температуру, від чого я давно тремтіла, хотіла взяти в Ніни ключі від машини й піти спати туди.
— Ходімо, — нарешті мовила Ніна. — Не можемо ж ми тут стирчати всю ніч. Зайдемо до будинку, побажаємо доброї ночі й одразу нагору. З першим променем ноги на плечі — і гайда. Домовилися?