— Так.
Я попрямувала за нею до кухні, зачинила за нами двері.
— Візьми на замок, — коротко кинула Фло й виглянула із-за посудомийки. Обличчя, як у тумані, туш розпливлася по ньому, волосся розсипалося по спині.
— Фло, облиш, — сказала Ніна. — Будь ласка, я ж пообіцяла, що допоможемо вранці.
— Усе добре, — напружено відповіла вона. — Обійдуся без допомоги.
— Як скажеш, — Ніна махнула руками. — Це твоє рішення. Побачимося за сніданком, — вона обернулася, і, вже виходячи з кімнати, додала: — Бісова мучениця.
20
Сон не йшов. Ніна заснула майже одразу, розвалилася на ліжку, як засмагла довгоніжка, й підсапувала.
Я ж лежала, намагалася заснути, але думки про вечір та дивну купку людей, яких Клер зібрала навколо себе цими вихідними, не давали спокою. Мені страшенно кортіло поїхати. Рахувала години під м’якеньке Нінине хропіння серед тиші будинку та лісу.
Хоча не така вже й тиша. Я вже куняла, аж раптом почулося скрипіння, а потім гуркіт. Не надто гучний, нагадував, швидше, стукання дверей від вітру.
Майже спала, коли двері знову нагадали про себе. Довге повільне ік-к-к-к-к-к-к, а потім коротке стакато — клац.
Дивно, здавалося, гуркотіло в будинку.
Я сіла, затамувала подих, намагаючись розчути звуки серед Ніниного сопіння.
Ік-к-к-к-к-к-к… клац!
Сумнівів не було, звук долинав не з вулиці, а йшов знизу по сходах. Я підвелася, взяла халат і навшпиньки пішла до дверей.
А коли відчинила їх, то мало не заверещала: фігура, схожа на привид, стояла на сходовому майданчику, перехилившись через поруччя.
Я не заволала, проте злякано зойкнула, бо фігура повернулася до мене і притулила палець до губ. Це була Фло, вдягнена в білий халат у рожеві квіточки, що здавалися блідими в сяйві місяця.
— Ти теж чула? — прошепотіла я.
Вона кивнула.
— Так, я спочатку подумала — то хвіртка в саду, проте ні. Це десь у будинку.
Позаду нас щось заскрипіло, ми обернулися і побачили Клер. Вона виходила з кімнати, потираючи очі.
— Що це?
— Тс-с-с, — зашепотіла Фло. — Щось унизу, послухайте.
Ми затамували подих.
Ік-к-к-к-к-к-к… клац!
— Це ж двері тарабанять від вітру, — позіхала Клер. Фло щосили захитала головою.
— Це в будинку. Який іще вітер у приміщенні? Хтось, мабуть, не зачинив двері.
— Неможливо, — відрізала Клер. — Я перевіряла.
Фло обхопила руками горло, тепер вона виглядала наляканою.
— Варто спуститися вниз, як гадаєте?
— Давайте розбудимо Тома, — запропонувала Клер. — Він високий, виглядає загрозливо.
Вона навшпиньки підійшла до його кімнати. Чутно було, як Клер трясла його та тихенько промовляла:
— Томе! Томе! У будинку якийсь гамір.
Він вийшов до нас, сонний та блідий. Ми повільно скрадалися сходами донизу.
Двері були відчинені, це одразу відчувалося, щойно спустилися на перший поверх. Холодно, як на Північному полюсі, вітер із кухні гуляв коридором. Фло одразу зблідла.
— Я беру рушницю, — вона так тихо прошепотіла, що я ледве розчула слова.
— Ти ж ніби казала, — чітко промовила Клер, — що в ній сліпі набої.
— Так і є, — гнівно відповіла Фло. — Але він не знає цього, правда ж?
Вона різко попрямувала до дверей вітальні.
— Томе, ти перший.
— Я? — налякано прошепотів Том. Закотив очі, повернув голову й тихо рушив до кімнати. Він мовчки кивнув, ми зітхнули й поспішно посунули слідом. У кімнаті нікого не було, лише місячне сяйво падало на блідий килим. Фло дотягнулася до рушниці над коминком і взяла її до рук. Обличчя бліде, проте рішуче.
— Ти впевнена, що вона не заряджена? — перепитала ще раз Клер.
— Цілковито. Проте якщо хтось тут таки є, це добряче його налякає.
— Якщо ти зі зброєю, я стоятиму позаду, — прошипів Том. — Сліпі там чи справжні.
— Гаразд.
Хоч би якої думки я була про Фло, у її мужності сумнівів не виникало. Якусь мить вона стояла в коридорі, її руки тряслися. Потім Фло глибоко та надривно вдихнула і щосили вдарила по кухонних дверях, вони аж відлетіли від вкритої плиткою стіни.
Нікого не було. Сяяв місяць, скляні двері кухні було відчинено, сніг залітав, вкриваючи плитку на підлозі.
Незважаючи на холодну плитку, Клер побігла до іншої частини кімнати.
— Сліди, погляньте, — вона вказала на галявину: великі сліди, як від чобіт чи ботів.