Ні, не так. Нічого такого. Принаймні я не пішла.
Вона не чує брехні моїх слів. Натомість вона плавно повертає штурвал.
— Що трапилося після того, як підстрелили Джеймса? — запитує Ламарр. — Ви пам’ятаєте, що робили потім?
Заплющую очі.
— Спробуйте мене провести за собою, — промовляє вона м’яко, її голос майже гіпнотизує. — Ви були з ним у коридорі…
Я була з ним у коридорі. Мої руки, мій одяг — усе в крові. Його крові. Калюжах крові.
Він лежав із заплющеними очима, я прихилила голову до його обличчя, намагаючись дослухатися до його дихання. Він дихав. Уривчастий подих відбивався на моїх щоках.
Джеймс був іншим, не таким, як коли ми ще були разом. Зморшки навколо очей, щетина, обличчя висохло й стало виразнішим, більш окресленим. Проте це й досі був Джеймс. Я знала контури його брів, горбик носа, западинку під губами, де збиралися крапелинки поту літніми ночами.
Це й досі був мій Джеймс. За винятком того, що він не був. Та де, трясця її, Клер? Позаду почулися кроки, але це була Ніна, вона тримала щось довге й біле, скоріш за все, простирадло. Вона нахилилася й почала туго перев’язувати Джеймсову ногу.
— Гадаю, єдине, на що варто сподіватися — те, що вдасться стабілізувати твій стан, — вона чітко та голосно зверталася до Джеймса, але я знала, що слова стосувалися й мене. — Джеймсе, ти мене чуєш?
Він нічого не відповів. Обличчя ставало дивного воскуватого кольору. Ніна хитала головою, а потім мовила мені:
— Клер буде за кермом, ти вказуватимеш дорогу. Я буду поруч із Джеймсом позаду, щоб підтримувати його стан, поки не доїдемо. Томові слід лишитися із Фло. Думаю, у неї шок.
— Де Клер?
— Намагалася зловити сигнал по той бік саду, як виявилось, іноді там ловить.
— Марно, — пролунало над головою. Це була Клер. Стояла біла, як крейда, вона встигла одягнутися. — Він може говорити?
— Він сказав кілька слів, — відповіла їй. Сльози роздирали горло. — Але, думаю… думаю зараз він непритомний.
— Прокляття, — її обличчя ще дужче збіліло, бліді губи без сліду крові, сльози блищали в очах. — Мені треба було прийти раніше. Я лиш думала…
— Не верзи дурниць, — відрізала Ніна. — Усе правильно зробила, викликати швидку — найважливіше, якби ж ми могли зловити той клятий сигнал. Так… джгут — це єдине, що можна вдіяти за таких умов. Нічого більше не робитиму, нам слід забрати його звідси.
— Я поведу, — одразу зголосилася Клер. Ніна кивнула.
— Я буду з ним на задньому сидінні, — Ніна поглянула у вікно. — Клер, іди до машини і піджени її якомога ближче до вхідних дверей, — Клер кивнула головою і пішла за ключами. Ніна вела далі, звертаючись тепер до мене: — Нам потрібно знайти щось, щоб його підняти. Зашкодимо ще більше, якщо почнемо нести.
— Наприклад, що?
— Щось ідеально рівне, як ноші, — ми взялися роззиратися довкола, проте у вічі нічого не впадало.
— Можемо зняти двері, — Томів голос пролунав позаду, ми аж підстрибнули. Він уважно дивився на Джеймса, непритомне тіло якого простягалося серед калюжі власної крові, на обличчі закам’янів страх. — Фло лишив у спальні. Він оговтається?
— Чесно? — запитала Ніна, поглянувши на Джеймса. На її стурбованому обличчі я вперше за цей проміжок часу побачила страх. — Чесно, я не знаю. Так, ймовірність, що він із цим упорається, є. Двері — чудова ідея. Знайдеш викрутку? Здається, під сходами є ящик з інструментами.
Том кивнув і зник. Ніна сховала обличчя в долонях.
— Чортівня, — вона бурмотіла в складені долоні. — Чортівня, чортівня, чортівня.
— Ти як, нормально?
— Ні. Так, — вона підвела обличчя. — Я нормально. Лише, розпрокляття, яка ж, у дідька, дурна та безглузда смерть.
До біса, хто стріляє з рушниці, якщо не знає, чим вона заряджена?
Промайнула картинка, де Том розмахує рушницею. Учорашній жарт ледь не вивернув мені нутрощі назовні.
— Бідолашна Фло, — мовила я.
— Це вона натиснула на курок?
— Я-я думаю, так. Не знаю, але вона її тримала.
— Я думала — ти.
— Я? — від подиву та жаху в мене аж щелепа відвисла. — Господи, ні. Проте будь-хто міг штовхнути Фло, ми ж стояли разом.
Почувся гуркіт із вулиці, шини прошурхотіли по снігу та гравію біля вхідних дверей. З вітальні долинув глухий звук, з’явився Том із важкими дубовими дверима, ручки залишилися прикручені.
— Важить тонну, — мовив він, — проте нам же його донести лише до машини.
— Добре, — Ніна знову стала до штурвала. Її авторитет був незаперечний. Мене завжди дивувало, як у кризові моменти вона перетворюється із саркастичного жартівника, якого я знаю усе життя, на безстрашного висококваліфікованого лікаря. — Томе, ти береш за плечі, я за ноги. Норо, ти підтримуєш стегна, коли ми його підніматимемо. Намагайся не торкатися до пов’язки, обережно, щоб нічого не зачепилося за ручку. Готові? Рахую: три, два, один — поїхали.