— А другий?
— Хтось її зарядив.
Я й сама про це думала, проте почути таке від когось у маленькій ізольованій лікарняній кімнатці — справжній шок. Обидві сидимо мовчки, міркуючи над словами. В уяві блимають Томові фокуси з рушницею після стрілянини, один за одним спливають: як, чому, а що, якби…
— Як відреагувала Джес? — нарешті питаю, щоб хоч якось змінити тему. Ніна кривить гримасу.
— Точнісінько так, як можеш собі уявити, цілком у своєму репертуарі. Сорок п’ять хвилин істерики по телефону. Спочатку злилася, як чорт, що нас не відпускають, поки не дамо свідчення, потім хотіла приїхати, проте я не дозволила.
— Чому?
Вона на мене дивиться чи то зі співчуттям, чи то з недовірою.
— Ти жартуєш? З якої це клятої дивовижі вони вважають, що Джеймсова смерть — це вбивство? Невже тобі хотілося б, щоб твої найближчі та найдорожчі люди були в це втягнуті? Ні. Щастя, що Джес не має жодного стосунку до цього, і так має бути надалі. Я хочу, щоб вона трималася осторонь.
— Твоя правда, — я повалилася на ліжко, сіла, обійнявши коліна. Ніна сіла на стілець і взялася проглядати історію хвороби з німою цікавістю.
— Ти не проти?
— Не впевнена, що хочу, щоб ти знала деталі мого останнього випорожнення й решту проблем, — кажу їй.
— Пробач, професійна цікавість. Як голова? Кажуть, тобі добряче дісталося.
— Щось таке. Проте нічого, виборсаюся. Лише… У мене проблеми з пам’яттю, — тру пов’язку, так ніби намагаюся впорядкувати плутанину зображень. — Після того, як вибігла з будинку.
— Гм-м-м. Посттравматична амнезія. Зазвичай люди не пам’ятають якісь окремі моменти. Твоя схожа… Не знаю. Який проміжок не пам’ятаєш, як думаєш?
— Важко бути певною, оскільки, ой… Як я вже казала, я не пам’ятаю, — кажу й відчуваю, що голос стає злим, мене саму бісить моя дратівливість, проте Ніна не звертає уваги.
— Це може бути довгий проміжок, так?
— Слухай, я знаю, ти хочеш, як краще, — я масажую скроні. — Ми можемо про це не говорити? Увесь ранок просиділа з поліціянткою, намагалася згадати і, чесно, з мене досить. Усе марно. Коли силкуюся пригадати, змушую себе, то починаю нервуватися й вигадувати дурниці, переконуючи, що це правда.
— Гаразд, — кілька хвилин вона мовчить, потім додає. — Слухай, я розповіла їм про тебе та Джеймса. Сказала, що ви колись зустрічалися. Думаю, ти повинна про це знати. Хоча не могла передбачити, що розкажеш ти…
— Усе правильно. Не хочу нікому брехати. Я розповіла Ламарр, що ми були разом. Вона головний слідчий у справі…
— Я знаю, — Ніна обриває мене на півслові. — Вона з нами також говорила. Їй відомо, що ви розійшлися?
— Тобто?
— Ну, ця велика таємниця. ЗПСШ.[4] Чи як ти її називаєш.
— Востаннє кажу — не було жодних ЗПСШ.
— Добре, добре. Ти їй сказала?
— Ні, нічого такого не розповідала. А ти?
— Ні. Мені нема чого казати. Лише розповіла, що ви зустрічалися, а потім розійшлися.
— Так і є. Нема чого додати, — міцно стискаю губи.
— Справді? Гм, давай, поміркуймо, — вона починає перераховувати факти на пальцях. — Ви розходитеся, ти йдеш зі школи, рвеш контакти з усіма друзями й не спілкуєшся з ним упродовж десяти років. Нема чого додати?
— Нема про що говорити, — вперто їй повторюю, витріщившись на сплетені пальці, що обіймають коліна. Порізи темнішають і вкриваються струпами. Уже скоро вони загояться.
— Сіль у тому, — веде Ніна, — що Джеймс мертвий, а вони шукають мотив.
Підводжу погляд і дивлюся прямісінько їй в очі. Вона навіть не намагається ухилитися.
— Що ти сказала?
— А те, що я за тебе хвилююся.
— Ти хочеш сказати, я вбила Джеймса!
— Іди до біса! — вона встає і метається по кімнаті. — Я не кажу. Я лише намагаюся…
— Ти н-нічого про це не знаєш! — відказую. Дідько. Перестань заїкатися. Проте це правда. Ніна справді нічого про це не знає. Ніхто не знає про цю частину мого життя, навіть мати. Єдина особа, яка хоч щось відає, це Клер. Проте навіть їй не відомі всі подробиці. А Клер… Клер у лікарні.
Клер… А що з нею? Заслабка для допиту? Навіть, якщо кома?.. Але вона ж прокинеться.
— Ти бачила Клер? — тихо запитую. Ніна заперечливо хитає головою.
— Ні, думаю, їй не позаздриш. Хоч би що там трапилося під час аварії… — вона знову хитає головою, але більше від незгоди. — Знаєш, що найгірше? Найімовірніше, Джеймс зостався би живим. Поранення було важким, але, гадаю, шанси вижити були щонайменше п’ятдесят відсотків.