— Насправді п’ятий, проте не хвилюйся. Шостий — просто ідеальний. Ось, — знімаю кардиган і повертаю їй. — Тримай.
— Ой, не переймайся. Нехай побуде в тебе, поки не повернеш свої речі. Гроші потрібні?
Заперечливо хитаю головою, проте вона дістає дві десятки й кидає їх у шафку.
— Зайвими не будуть. Принаймні, як остогидне лікарняна їжа, купиш паніні. Так, все. Мушу йти.
Проте не йде. Стоїть і дивиться вниз на свої короткі квадратні нігті. Знаю, вона хоче щось сказати, але через незвичне хвилювання тримає слова при собі.
— Тоді біжи, — врешті-решт, кажу їй, сподіваючись вивести на розмову. Проте вона прощається й повертається до дверей.
Ніна штовхає двері, зупиняється й обертається.
— Слухай, те, що казала раніше, я не мала на увазі…
— А що ти казала?
— Про Джеймса. Про мотив. Насправді я ніколи не думала, що ти… Дідько лисий, — вона глухо б’є кулаком у стіну. — Це маячня. Знаєш, я й досі думаю, що це нещасний випадок, саме це я й сказала Ламарр. Ніколи не вважала тебе причетною. Я лише хвилювалася, чуєш? Про тебе. Не через тебе.
Я видихаю те, що, й сама не знала, сиділо в мені. Спускаю ноги на підлогу. Невпевнено йду до неї й обіймаю.
— Усе гаразд. Я знаю, що ти маєш на увазі. Я й сама хвилююся за нас усіх.
Вона гладить моє волосся, я опускаю руки. Ніна дивиться на мене.
— Вони ж не вважають це нещасним випадком, хіба ні? От що за холєра?
— Хтось зарядив рушницю, — відповідаю їй. — Це найвагоміший аргумент.
— Але навіть коли й так. Це міг бути будь-хто. Тітка Фло сама могла зробити це помилково, а потім побоялася зізнатися поліції. Якби хтось із нас хотів Джеймсової смерті, на біса заманювати його в бозна-яку діру, щоб убити?
— Не знаю, — відказую. Через спробу постояти навіть протягом короткої розмови, ноги втомлюються й починають труситися. Відпускаю Нінину руку і йду похитуючись до ліжка. — Я й справді не знаю.
— Я думаю лишень… — починає Ніна, проте слова обриваються.
— Що?
— Я думаю лишень… Облиш. Знаєш, хай яке там жахіття трапилося між тобою та Джеймсом, я гадаю, що тобі варто їм розповісти, — Ніна тримає мою руку. — Знаю, що не з моїм розумом міркувати про це, і мені слід піти до біса зі своєю непроханою порадою, але вважаю, хоч би що там було, не все таке безпросвітне, як ти малюєш. І буде значно краще, якщо ти розповіси їм усе зараз.
Утомлено заплющую очі, тру кляту пов’язку на лобі, що люто свербить. Зітхаю і розплющую очі знову. Ніна ще тут, руки в боки, поза свідчить про якесь войовниче занепокоєння.
— Я подумаю, — відповідаю їй. — Згода? Я подумаю. Обіцяю.
— Згода, — відказує Ніна. Її нижня губа відкопилена, як у дитини. Знаю, якби й досі там було металеве кільце напроти зубів, вона б ним точно клацала. Пам’ятаю цей звук під час іспитів. Дякувати Богу, Ніна зняла його, здобувши кваліфікацію. Вочевидь пацієнти не люблять хірургів із дірками на обличчі. — Усе, треба йти. Бережи себе, Шоу. Якщо тебе випхають без попередження, зателефонуй, добре?
— Звісно.
Ніна пішла, а я лежу, обмірковую її слова й думаю, наскільки вона має рацію. Голова пече та свербить, ще трохи й терпіти більше несила. Підводжуся, повільно йду, як стара бабця, до ванної кімнати, вмикаю світло.
Відображення, що зустрічає мене в дзеркалі, значно страшніше за вчорашнє. Обличчя болить не так сильно, проте синці майорять фіолетовими, жовтими, коричневими та зеленими барвами — зібрано всі відтінки, щоб художнику творити пейзажі Нортумберленда. Забачивши все це, я лиш криво усміхаюся. Проте я прийшла сюди не синці роздивлятися. Мене цікавить пов’язка.
Починаю з краєчка стрічки, потім видихаю полегшено, коли вона здирається із шаленим, проте приємним болем, бо маленькі волосинки на скронях та лінії волосся так і лишаються прилиплими до клею на стрічці, а пов’язка смикає рану.
Я очікувала побачити шви, проте нема жодного. Натомість — довгий огидний поріз, заліплений смужками, загалом схоже на… А хіба могли мене заклеїти суперклеєм?
Мені вистригли невеличке півколо на краєчку шкіри черепа, саме в тому місці, де поріз тікає у волосся, що вже починає відростати. Доторкаюся пальцями. М’які колючки, як гребінець для немовлят.
Полегшення. Полегшення від холодного повітря, що огортає мій лоб, змітає свербіж та позбавляє лещат пов’язки… Викидаю закривавлену шматину у відро й повільно йду до ліжка, досі розмірковуючи про Ніну. І Ламарр. І Джеймса.
Те, що трапилося між мною та Джеймсом, зовсім не стосується справи. Проте, можливо, Ніна має рацію. Ймовірно, мені варто про все зізнатися. Можливо, після довгого мовчання упродовж усіх цих років я відчую полегшення.