З гніздечка виставлялося завжди декілька жовтих дзьобиків та білих шийок, чорні, наче пацьорки, очка сяяли на чорних блискучих голівках. Вони жмурились до сонця.
Ластовенята ждали, щоб мати принесла їсти. Як тільки вона появлялась та ставала на краєчку гнізда, писклята викрикували голосно та всі нараз роззявляли дзьобики. Мати-ластівочка вкладала туди мушку, раз одному, то знову другому. Зараз же кидалась знову в повітря, щоб ловити нових мушок. Та малим жерунам ніколи не було досить. Вони зранку до вечора квилили, а їхні блискучі оченятка дивились цікаво й жадібно навздогін матері, слідкуючи за її льотом.
Так жили ластівочки під дахом лісничівки. З самого ранку аж до вечора ластівки кружляли в повітрі, щебечучи біля дому.
2. РОЗБИШАЧКА ЮСТИНА
У Лясі була приятелька: сільська пастушка Юстина. Вона заходила до Лясі, гралася з нею її іграшками, причому співала бойківських пісеньок та розказувала різні сільські історії. Ласувала вона радо, а цукор любила над усе. Часом і стрічку до кіс дарувала їй Ляся. Юстина мала чорні виразні очі, що дивилися злодійкувато з-під хустини. Вона знала, де й яке гніздечко, яка це пташинка, скільки яєчок знесла та скільки малих вивела. Лазила по деревах тихо й зручно, як кицька, викрадала з гнізд яєчка або пташок. Вона навіть джмелів не боялася, бо, знайшовши в землі їхнє гніздо та обганяючись від них гілкою, викрадала їм мед. О, Юстина не боялась нікого, навіть пана Вірстюка: вона крала із саду зелені, ще тверді яблука.
(………………………….)[1]
………….дуже погано. На розправу він не пішов, замкнувся в своїй хатці, заліпив отвір та ліг спати. Проти того довелося вжити сили: його власний оборонець Роман узяв цілу хату разом із Слимаком на спину й притягнув до суду. Оце тепер Слимакова хата стоїть перед суворим обличчям суду, а Павло спить. Хай собі суд радить на здоров’я!
Прокурор: Обвинувачений, прошу вас відповідати, мовчанкою тільки шкодите собі!
Немає відповіді.
Оборонець: Прошу Високий Суд дозволити мені говорити від імени мого клієнта. Він є нездоровий.
Прокурор: Чи приклав лікарське свідоцтво?
Довелося шукати в актах, та ніякого свідоцтва Павло Слимак не приклав. Справа була проста, він був здоровий, як тільки може бути здоровим слимак, але вдача в нього брутальна й нечемна. Врешті, він звик легковажити небезпекою, замкнувшись у своїй хаті. Хай там інші турбуються своїми шкодами! Тож мусів Суд вести розправу, не почувши від нього ні слова.
Оборонець: Прошу, Високий Суде, вислухати моїх слів…
На лаві Присяжних рух. Це Ічок задрімав підчас розправи, і Мая хотіла збудити його поштовхом у бік. Але тому, що його тіло наїжене голками, вона поранила собі лапку, та, пом’явкуючи, почала її смоктати. Ви теж, поранивши пальця, зараз же стромляєте його в рот.
Предсідник: Панове Присяжні, прошу спокою й уваги!
Оборонець: Високий Суде! Ми чули, які злочини закидають панові Павлові Слимакові, але коди ми їх розглянемо, то вони не виглядають так тяжко. Пані Настурція й Петунія втратили дещо з своїх листків, це правда, але ж листки й так раніш чи пізніш мусіли б пожовкнути й відпасти. Врешті, їхнє призначення годувати голодного.
Прокурор: Пане Меценасе, ви не праві. Листки є власністю пань покривджених, і нікому до того діла, що з ними станеться, немає. А годувати вони мають своїх дітей: Пуп’янки, Квітки та Насіння, але не чужих грабіжників.
Оборонець: За параграфом морквайцять, розділ заяцільйон Карної Процедури, пан Слимак має право добувати собі їжу. Він не нищив усіх тих листків зі злоби, тільки для своєї потреби відживлятися.
Прокурор: Йому давали завжди доволі харчів, а згідно з параграфами, не вільно вбивати нікого, ні шкодити кому, коди цього не вимагає життєва необхідність: заспокоєння голоду.