— У чотири місяці ти вже ходив, — говорила вона, і Живчик уловив гордість у материних словах. Зазвичай діти лісових тролів рачкують щонайменше до вісімнадцяти місяців.
— Але… — стиха прошепотів Живчик.
Він знову весь обернувся на слух, хоч уже й здогадувався, про що йтиметься далі. У таких випадках він завжди вставляв своє «але». Щоразу, як наставала така мить, Живчик здригався всім тілом і затамовував подих.
— Але, — повторила Спелда, — хоча ти й випереджав інших у фізичному розвитку, а говорити ще не міг. Подумати тільки, тобі було вже три роки — і ще жодного слова! — вона засовалась на стільці. — Не мені тобі пояснювати, наскільки це серйозно!
Вона знову зітхнула. Живчик удруге скривився від огиди. У хлопцевій пам’яті спливли слова, що сказав колись Жмутобород: «Твій ніс тобі підкаже, звідки ти». Живчик зрозумів тоді це так, що він завжди впізнає єдиний, неповторний запах рідної домівки. Ану ж він помилявся? Ану ж цей мудрий і старий ельф-дубовик хотів сказати, як завжди, загадками та натяками, що коли його ніс не зносить запаху дому — то це не його дім?
Живчик винувато проковтнув клубок у горлі. Саме цього він так часто бажав, падаючи на ліжко після чергового дня знущань, цькувань та погроз.
За вікном, у різнобарвному небі, чимраз нижче сідало сонце. Немов застиглі стріли блискавиць, височіли проти неба кривулясті силуети сосон Темнолісу. Живчик знав: цієї ночі, ще до повернення його батька, випаде сніг.
Він подумав про Тунтума, який блукав десь у нетрях Темнолісу, аж ген за межовим деревом. Може, саме в цю мить він вганяє сокиру у стовбур кривавника. Живчик здригнувся. Батькові лісорубські оповідки нагнали хлопцеві жаху на багато буремних ночей. Тунтум мав славу вправного різьбяра, але заробляв майже виключно тим, що таємно лагодив кораблі повітряних піратів. Для такої роботи була потрібна летюча деревина, а найбільшою летючістю вирізнявся дуб-кривавник.
Живчик не міг сказати напевне, що відчуває до нього батько. Щоразу, як хлопець повертався додому з роз’юшеним носом, синцем під оком чи в забрьоханому одязі, йому завжди хотілося, щоб батько пригорнув його і втамував його біль. Тунтум же, натомість, тільки й знав, що докучав Живчикові порадами та нескінченними доріканнями.
— Пусти їм юшку з носа! — сказав він якось. — Понаставляй їм синців. Закидай їх самих, але не брудом, а лайном! Покажи їм, з якого ти виліплений тіста!
Пізніше, прикладаючи до хлопцевих синців мазь із гой-ягід, Спелда пояснила, що Тунтум просто прагне підготувати сина до суворих випробувань навколишнього світу. Живчика таке пояснення не задовольнило. Не стурбованість він бачив у Тунтумових очах, а зневагу.
Поки Спелда продовжувала розповідь, Живчик замислено накручував пасмо свого довгого чорного чуба на палець.
— Імена, — розважала вона. — Де тролі були б зараз без них? Імена приборкують диких тварюк Темнолісу, роблять нас тими, ким ми є. Як мовиться у приказці, ніколи не куштуй юшки без назви. О, Живчику, як я переживала, коли й у три роки ти не мав ще імені.
Живчиковим тілом перебіг дрож. Він знав, що кожен померлий без імені лісовий троль приречений вічно блукати безкраїм небом. Та ба, обряд надання імені не можна було здійснити, поки дитина не вимовить свого першого слова.
— Невже, матусю, я й справді був таким без’язиким? — запитав Живчик.
Спелда відвела погляд.
— Твої вуста не зронили ані слова. Я вже починала думати, чи ти, бува, не вдався у свого прадіда Візиля. Той теж мовчав, ні пари з уст, — вона знову зітхнула. — Отож на твій третій день народження я вирішила будь-що провести обряд. Я…
— А прадід Візиль був схожий на мене? — перебив Живчик.
— Ні, мій хлопчику, — відповіла Спелда. — Ані серед Деревохватів, ані серед інших сімей ще не траплялося троля, схожого на тебе.
Живчик легенько смикнув себе за пасмо.
— Скажи, я потворний? — запитав він.
Спелда пирхнула. Коли вона так робила, її пухкі щоки надувались, а сірі, мов деревні вуглинки, очі зникали у складках шорсткої шкіри.
— Я б не сказала, — заперечила вона. Спелда нахилилася до Живчика і з-за спини обійняла його своїми довгими руками. — Ти завжди будеш для мене моїм чудовим хлопчиком.
— То на чому я зупинилась? — запитала вона, трохи помовчавши.
— Іменний обряд, — нагадав їй Живчик.
Хлопець так часто чув цю історію, що вже сам не сказав би напевно, де тут його власні спогади, а де — сама розповідь. Коли зійшло сонце, Спелда второваною стежкою рушила до межового дерева. Там вона оперезалася мотузкою, прив’язавши другий її кінець до величезного стовбура, і рушила в темні хащі. То була ризикована подорож: мало того, що в Темнолісі на мандрівця щокроку чигали небезпеки, так ще й мотузка щомиті могла зачепитися за корча і порватись. А для лісового троля не було більшого лиха, як загубитися в хащах.