У кошарі соціалізму відновилися, але куди виразніше за прицарські, і перекручені смислові поняття: дике звірство й хижість, як мужність; безоглядна агресивність під командою вождя, як героїзм; імітація, на кшталт «потьомкінських» сіл, як дійсність; поцінна вартість чужого, як девальвація; продажництво та холуйство, як патріотизм і прикладна вірність партії та вождеві; справжність і натуральність, як штучність і сурогатність; силове придушення будь-якого конфлікту, як національно-суспільна нормалізація за принципом «Переможців не судять!»; мир насильницький, як добровільно-бажаний... Але найбільш помітно в інтернаціональній кошарі помінялися трудова мораль і людська гідність, в шаття яких почали одягатися культивування партії, оіконення вождя, нахабність, хамство, пихатість, чванство, лихослівність, продажність, неробство, щедре утриманство, авантюрна дволикість та кон'юнктурність із возвеличенням всякого великодержавного, аж і міфічного, маразму.
Витісняючи українізацію та роз'їдаючи основи рідної мови, інтенсивно йшла в Україні русифікація — у виразах епітетизації якостей, явищ, понять і дій: «найбільше удосконалення стилю та методів», «етапи розвитку демократії», «завади партапарату», «підвищення бойовитості й діловитості», «з великим ентузіазмом трудівники сприйняли», «селяни всім серцем повірили», «за бажанням і від імені робітничого класу», «битва за урожай», «трудовий десант», «бійці ідеологічного фронту», «преса — могутня зброя», «демократичний соціалізм у республіках», «народна демократія» тощо. Епігонство отих виразів вождя досягло і поплічців краю. Апологети його «учень», «відкриттів» і «теорій» — безвиразні еклектики — захистили сотні дипломних робіт, кандидатських та докторських дисертацій, передали його при викладах разом із русифікацією у інонаціональні генофонди — молодим послідовникам.
А тим часом, що відомішими були лишки учасників революції, то значнішими кандидатами на жертви репресій і знищень вони ставали для «вождя народів». У першій — по «великому переломі» — і у другій — з 1934 по 1939 роки — п'ятирічках була повністю розтрощена відроджувальна українізація, і слідом за іншими тисячами Чубар, Любченко, Косіор, Якір, Рябокінь із усім ЦК ВКП(б)У та ВУЦВИКом стали лише сліпими виконавцями волі «вождя», а вірнопідданого Петровського — ще доленінського соціал-революціонера! — як використаний гвинтик, призначили замом директора Музею Революції у Москві під фактичним домашнім арештом.
Безвідповідальність, безкарність, безконтрольність органів партійної влади і НКВС — держави в державі! — перед «владою Рад» — уже лише виконавицею їхньої волі — фактично зробилися дійсністю і в Україні, а сама республіка стала, як і інші, повністю узурпованою провінційною колонією під чоботом московської великодеспотії із імітацією республіканства. Відбувався грандіозний вертеп у всесоюзному театрі абсурду!..
Колишніх сліпих чекістів-нелюдів Брайка, Гудзенка, Солонька, Міщенка — на Чигиринщині, а Ходюка, Бабича, Яхненка, Грудмана, Едельмана, Геплера, Рейхмана — на Черкащині, як «перегибців», уже не було (якщо вони взагалі ще десь були!). Брати Петрішини, Семизоров, Орлов, Новиков, Фомін після виконання і перевиконання планів по будівельниках, хлібоздачах та позиках (читай — трудонабірців і голодомору 1921 року) із Черкащини були перекинуті на більш престижні владні місця. Орденоносний Бергавінов у нагороду «за бездоганну службу» — фактично, за вчинені ним масові злочини — був призначений секретарем КП(б) Хабаровського краю, напханого його ж жертвами, чи ще присмертними, чи вже трупами. В Черкаському окружкомі НКВС стали богувати, втративши совість і всяку міру, вчорашні судочинці-депеушники Ленський і Левшин.
По голодоморах 1921-го і 1932-33-го років, вчинених великомонархією в Україні, фактично, по грабувальному вилученню всіх запасів хліба у основного його виробника; по демографічній зміні, що відбулася в Україні, фактично, по масовому переселенню народу, що вижив, на так звані «комсомольські будови», і присилкою на їх місце «чонівців», «викачців», «заготовачів» тощо; по згортанню українізації та знищенню її носіїв — колоніальність республіки досягла апогею, а про сепаратизм жаско було й думати, як і про права народу й нації!
Отак назагал треба розуміти період першої половини царювання на російськім великомонаршім і самодержавнім престолі товариша Сталіна та іже з ним під пильним сиском «компетентних органів НКВС», при беззаконнях і свавіллях партійців, яких «учитель», «вождь», «друг», «батько», «геній епохи», «сизокрилий орел», як цар-царів і справжній ленінець, згодом міняв, мов рукавички, ховаючи «в местах, не столь отдаленных» і кінці своїх нечуваних злодіянь, якими тільки й жив до самої війни.
Про це все не забував автор у другій книзі трилогії при викладі долі героїв на фоні опису «переможної ходи до світлого майбутнього», не маючи жодної змоги висловитися інакше в умовах свого животіння — десятиліттями під неослабним наглядом «бійців ідеологічного фронту».
«...Не вмирає душа наша...»
Т. Г. Шевченко
По відродженні
Блок другий
Вислід
Студентські будні
Секція 1
Янчукова уже студентська біда по отих листах від дівахи Марії, була подвійною ще й тому, що своїм становищем не мав із ким поділитися, щоб тим самим облегшити закохану до хворобливості душу. Але вантаження аж до повної змори, із ночі до ночі, кавунів і динь протягом цілого наступного дня; неймовірна переповненість знаннями на численних лекціях у технікумі; відвідини час від часу їх же в інституті; нові знайомства через Бориса спершу зі студентом-поетом Петром Неродою, а потім із його старшим братом деканом факультету Василем Самійловичем — колишнім червонокозаком Чигиринського полку, що знав особисто батька Карпа; підселення у вільну кімнату до бабусі Парані ще одного квартиранта Павла Силовича Кліщука — не те що притлумили горе закоханого, але від безнадії якось змінити становище змусили не поспішати з відповіддю.
Допоміг і нежданий прихід якось під вечір Власа Гулака.
— Як ти тут і що з тобою? — поцікавився він, присівши на лаву в альтанці, де Янчук розташувався із конспектами повторювати лекції і зубрити латинь, яку засвоював найліпше в групі. — І мене вже, після дружини, звільнили з роботи молотобійцем «за власним бажанням», — признався він, гірко усміхнувшись по паузі. — Ми останні тижні вже фактично й не працювали, бо постійно викликались у міськвідділ НКВС на допити... Приніс тобі ще ось «Мадам Боварі» та «Саламбо» лисого Постава Флобера, — витяг він книжки з-за пазухи. — Їх тобі варто почитати, поки ще не продані, бо тільки з того й живемо...
— То може і я щось можу запропонувати на продаж? — спитав.
— Та ні. Ми й тих, що лишилися, не встигнемо продати до арешту. Слідство фактично вже завершилося, і ми чекаємо під підписку про невиїзд рішення чи то колегії НКВС, чи «двійки» або «трійки», чи може й «Осо», Воєнколегії та трибуналу.
— А чом не суду? — ледь не плакав Янчук від співчуття до Гулака та страху від одних тільки назв тих установ.
— Суд був би, коли б підписали протокол, а ми нічого не стали підписувати, — змовк гість. — Іде, сину, планомірне якщо не знищення, то вербування людей — із тих, що мали хоч якісь стосунки із червонокозацтвом і українізацією, — для так званої індустріалізації країни і для подальших демографічних змін в Україні — русифікації і асиміляції, яких не відав і царат, — сів Влас Гулак на свого, уже знаного Петрові, коника.