— Скажу тобі, сину, мабуть, востаннє, щоб запам'ятав, бо інші, либонь, не встигнуть сказати. Наша партія і її резерв, так званий комсомол, які слугують сьогодні тільки тюрмонародній загарбниці, визискувачці та гнобительці — імперії, є маріонетковими, як і помічні їм сили: армія, НКВС, профспілки та різні товариства інтелігенції. Отже, запам'ятай: бути у їхніх рядах навіть пасивно — злочин і кон'юнктурщина, слугування насильникові палочно-табірного союзу з його соціалізмом і комунізмом, що принижує, грабує і знищує трудящі народи! — увесь горів ненавистю, якої досі Петро ще не бачив, Влас Гулак.
— Злочинно, бо «істинні інтернаціоналісти» живуть не народами, а тільки пануванням над ними, експлуатуючи і їх, і вчення Маркса, і світову громадськість заразно й пошесно, як ні одні насильники на землі. Взагалі, феноменом Росії в найхарактернішій її історичній величі, ще із зачаття, є невситима, неспинна і незмінна, пойнято-хижа агресія до сусідів, присвоєння їхнього, як свого, зведення поневолених визиском до жебрацтва, дикість і звірине піратство до інонародів (і навіть до свого!) в ім'я панування імперії та пойнятих і до параної осліплених шовінізмом неділимців і простаків, що продовжують вести ті інонароди, попутно їх нищачи, до краю-межі безодні етновижиття, не бажаючи й знати про суті їхніх реалій, — пристукував він кулаком сказане.
— Уведена у нас Леніним Конституція була і є лише демократично-флеровою приманкою до «світлого майбутнього», бо життя при демагогічній декларації її позитивних статей і положень іде своїм протилежним великодержавно-неділимим, облудно-канонним та режимно-сискним шляхом імперності. Уведення в ній партократами так званих законів згори для низу, а не навпаки, без права вето трудящих, від чийого імені ті діють на словах, пропаганда і паломництво до обожнюваного промосковського боввано-окумиреного мавзолею, як монголо-ординство залишкових Мекки, Медини і Кааби, розгляд і трактовка патріотизму інонародів як найбільшого злочину, гра отих партократів під апологетством «більшовиків» у тюрмонародно-міфологічний соціалізм і комунізм, як потьомкінськоселе, міражне та цвинтарне царство маревних тіней при облудстві й безправ'ї та експлуатації й нищенні інонародів, заселення й нищення їхніх міст і сіл обезпам'ятненими великоросами як окупантами і троянокінцями, люмпенізація населення з демографічно-відривним від землі переселенням селянства в міста, їх русифікація й асиміляція при отій високопарно проголошуваній «єдності партії і народу» поряд із індустріалізацією країни за рахунок рабів — все це ознаки тільки великодержавного капіталізму найгіршого рахунку.
— Таким чином, слова гімну революція поміняла, а музика, завдяки путчеві контрреволюції, лишилася великонеділимською та імперською. І без редекларації незалежностей і самостійностей інонародів, які ніби під марші Мендельсона увійшли в союз, та без докорінного реформування його на складові — не на словах, а на ділі — говорити про ознаки соціалістичності, демократичності та державного права — марно...
Влас Гулак по отому заповітному виказові якийсь час мовчав, щось роздумуючи, поки згадав, що не приніс для Янчука, як думав, Мопассанових «Життя», «Любого друга», «Монт Оріоля» та «Сильнішої за смерть», яких вони з дружиною не мають сил продати.
— Може, ти якось обережно навідаєшся ще та візьмеш і їх собі? — не то спитав, не то запропонував він Петрові і, шморгнувши по мовчанні застудженим носом, заговорив знову про своє.
— Велике горе не лише у нас, а й у цілої групи людей, яку ДПУ готує до розправи і заправторення згідно з якимось планом. Буваючи на слідствах, ми з дружиною зафіксували вже коло тридцяти чоловік з міста і околиць, яких, як і нас, кидають на муки. Із самого машбуду, може знаєш, отого вчителя-столяра Пантича Станіслава, що часом розмовляв зі мною в обідні перерви, також, видно, загребуть, адже він з Югославії родом...
— Отож, добре запам'ятай все, що я тобі казав! Вирости і надбай знань різних, скільки вистачить умінь і сил у тебе, передаючи їх іншим для можливого продовження нашого роду, бо з московитами справи мати нам не можна ніколи! Адже скільки можна вже нас — годівників і утримувачів сонму насильників — руйнувати, визискувати, експлуатувати, плюндрувати та нищити з корінням, як народ?! Нинішня цензура куди про-імперніша царської і, мабуть, не має собі рівної у світі. Її доженуть завтра хіба наслідувачі Леніна — Муссоліні, Гітлер і Франко. До речі, — притишив він голос, оглянувшись, — у спротив останньому не одиниці, а сотні й тисячі вербуються в Україні із решток революціонерів та комуністів — у Піренеї для помочі «пролетарям» — із нашою ж зброєю для єднання під стягом Кремля в кривавому поході «до світлого майбутнього». Серед них — понад десяток чекістів із Черкас.
— Добривечір! — зайшов у двір, направляючись у хату, і привітав розмовців Павло Силович Кліщук, що повернувся з роботи.
— І вам добривечір, — відповів скоромовкою Гулак, раптово звівшись із лавки і дивлячись запитливо тому вслід.
— Новий квартирант у бабусі, — пояснив Янчук. — Ніби нічого чоловік.
— Дай-то Бог!.. Піду я, бо ще накличу біди й тобі, — почав прощатися на хлопцеву печаль гість. — То навідайся за Мопассаном і — бувай! — спершу оглянув він через паркан вулицю, а потім вийшов із двору.
Того вечора від Павла Силовича — «мецената», як охрестив якось Кліщука Борис Педь, при принагідній ситій вечері, яка була запропонована Петрові, — звичайно ж, задарма — Янчук дізнався, що той ріс при штабі червонокозаків, як безпритульний вихованець і їхній розвідник, що був ударений — «хвицнутий» — кінським копитом у щелепу, в результаті чого у нього рот став відкриватися лише на палець, а відтак затруднявся нормальний процес їдження та лікування зубів.
— З тим, Петре, поки-що можна мені миритися, бо зуби для заїдків маю добрі, а що мушу їсти лише малими порціями і сміятися на весь рот не можу, то те багатьом дівчатам і молодицям, — а їх у мене безліч! — навіть подобається, — із присмаком цинічності пояснював «меценат» своє каліцтво Петрові. — Ти не печись нуждою, а ходи поки-що на причал до вантажів чи по жолуді в Діброву, а там і у нас на спиртбазі я тобі стану в поміч, як треба буде вантажити ящики з горілкою та спиртом чи й із порожніми пляшками.
Як саме і чим Павло Силович ставатиме йому в поміч, Петро навмисне не спитав, хоч здогадувався, що тут щось «нечисте». Коли ж від Петра той узнав, хто такий Влас Гулак і чого приходив, то визначив його долю безапеляційно: «То вже, певно, швидко його лягаві загребуть і заправторять неодмінно!»
Пікся тим присудом уже в ліжку, плануючи назавтра ж піти до Гулаків — не стільки за творами Мопассана, як за тим, щоб переконатися, що вони ще вдома, та довідатися, що в них нового, бо почував у собі докір за незакінчену розмову...
Багато скрухи, журби, туги й болю, як і відповідних рішень, приніс Петрові наступний день. Пожертвувавши парою лекцій в технікумі, він прямо зранку навідався до Гулаків, але виявив двері опечатаними сургучем і на замку, а від сусідки дізнався, що заарештували їх ще вчора звечора, і вона при тому була «понятого».
— Ти, хлопче, краще стережися і не ходи сюди. Мене, до речі, питали, хто до них навідується та хто їх знайомий, — порадила вона притаєно Янчукові, не спитавши, хто він.
І на лекціях потім, і вже по них, ідучи до Бориса, Петро був сам не свій, уяснивши оту драму безвиході, в якій живуть люди, — при повсюдних заявах про волю, права і щастя та закликах до побудови «світлого майбутнього». Поділившись думками з товаришем і його матір'ю, він не відчув полегші, навпаки — його журба поглибилась, бо «тета Паша» чомусь промовчала, а Борис осудив Гулаків за те, що сиділи й чекали арешту, а не втекли світ за очі.
За порадою господині, що цього разу пригостила Янчука смачними пиріжками з квасолею до чаю-«хербатки», хлопці знову пішли розвідати жолуді в Діброву, і Петро, як і перше, зачарувався її красою. Жолудів на землі тепер було більше, але недостатньо, щоб назбирати їх у мішки найближчої неділі.
— Я буду на атасі, а ти лазитимеш на дуби — труситимеш і збиратимеш, — визначив Борис майбутні ролі. — Мамела каже, що лантух жолудів можна продати на Митниці і за тридцять керебе.