— Шобла в таких випадках каже: «кльово», атас називає «відсвітом» — бував неоднораз... Краса тут яка, аж зачаровує! — згадав він дідів Харитонів Лісок.
— А ти опиши його та подай до газети.
— Хіба надрукують?
— Не лише надрукують, а щось і заплатять! А як у «Піонерську правду» пошлеш, іще більше заплатять!
— А хіба те, що надрукують тут, можна відсилати деінде?
— Чому ж не можна, коли про це мовчати!.. А як, до речі, у тебе з латиною?
— Непогано, зубрю за твоєю методикою. Вже знаю, крім програмних слів, може, із півсотні поговірок латинських, вони справді безцінні.
— Мій приятель Стах, що має приїхати в гості до батьків у грудні, знав ще до інфаку київського, крім української і російської, lege artis польську і німецьку. Обов'язково познайомлю вас! Він до того ж іще й боксер!.. А в тебе з німецькою як?
— Поганенько шпрехаю. Колись старослав'янською читав, та тепер забув трохи, — уперше пошкодував Янчук, що не має Біблії.
— А читав із Біблії чи з Євангелії?
— Із них, із Часослова і молитовників більше.
— То батько твій — із священників був?
— Навпаки, казав же, червоним козаком був, але віруючим.
— То дивина, брате. Мій паскуда — інженер, як і дяха. Кинув нас із мамелою і одружився на Кубані. Присилає мені гроші і журнали навіть. Кличе, щоб приїхав до них із мачухою в гості, та мамела не радить. А ти як думаєш?
— Матері твоїй краще знати, але ж — батько, то можна й навідати.
Розмовляючи отак, хлопці невпоміт дійшли до краю Діброви і аж спинилися, вражені пташиним шевротом серед завороженої тиші.
— Оце краса! Справжня, як у казці! — не стримав Петро почуттів зачарованості від побаченого й відчутого, попутно оглядаючи повні жолудів крони дерев. — Цікаво, скільки років може бути цим велетам? — згадав він батьківський Лісок.
— Дядько Потай запевняв мене, що вони тут ще з Гетьманщини. Гетьман Кулага-Петражицький, гейби, примушував кожен двір у місті саджати їх із жолудів, поливати й доглядати. Бувало, що й карав міщан...
— Як у гроті, ми тут! — дивувався Янчук, розглядаючи густе й лапате гілля велетів.
— Ти побачив красу й романтику, почув величну тишу у цих кронах, а я — деревину, добротний будматеріал, як каже дяха, і жолуді, що врятували нас у голодовку, а тобі можуть допомогти у скруті тепер... По-різному кожен бачить та поцінює оточення, і це добре, бо різноманітність прикрашає світ, — навикло поправив Борис окуляри і опустив очі долу.
— А дядько Потай хто тобі буде? — не бажав Петро заглиблюватись у сказане товаришем, про себе таки вирішивши написати щось про Діброву у газету.
— Дядько Потай? Це дяха по мамелі. Інженер, будував отого моста, кажуть. Не сам, звичайно. Після цього його й перевели до Києва. Живе один, як перст, приїжджає до нас щоліта і, фактично, утримує, бо батькові пересилки — мізерія, та ще й якісь там конфлікти у нього з лягавими... — якось презирливо повідомив Борис. — Червонокозакам ніде не сховатися тепер від клешнів вождя!.. А ти встиг уже очеркаситися чи ще Чигирином живеш?
— Та як сказати... Місто більше Чигирина, звичайно... Звикаю, роздивляюсь, пристосовуюсь, але нужда, брате, заїдає!.. А ще душа болить за Гулака із дружиною, адже ж подарували мені, зовсім чужому, оту літературу, а самі зникли...
— Грек Горацій, приїхавши із нужденної Венеції до казкового Риму, спочатку не знав, де себе, убогого, подіти при тамтешній розкоші, — а тобі, може, поталанить хоч людиною стати.
— Щось мені про нього Арсен Кузьмович розказував у школі... Три імені у нього, здається?
— Маєш добру пам'ять. Дійсно, ще Квінт і Флакк. Писав вірші і моралі на сатиру і преторів, — виказував Борис свою вищість, на заздрість Петра.
— Пам'ять маю, але більше зорову, аніж слухову, — розглядав попутно Янчук і бульвар, яким хлопці верталися, і хати та двори по боках, і позолочене листя на деревах і вже під ногами. «Черкаси — таки прекрасне місто! А розплановане так, що й диву даєшся! Та ще й на двох рівнях: на горі й під горою» — приходив до висновку.
— Церкву оцю, як запевняв мене дяха Потап, ще гетьман Косинський будував, ще й досі цей район міста люди називають Косинським, — показав Педь на безверху руїну храму, обсаджену галками.
— А чому ж тутешній ринок називають Казбетом?
— Бо започав його купець Казбек, ніби з Кавказу... А за Дібровою Косинським була споруджена і фортеця з мурами, яку ляхи спалили, як стратили гетьмана, — і це знав Педь. — Спробуй, напиши в газету, може й надрукують.
Домовившись піти по жолуді в неділю, хлопці попрощалися під Борисовою хвірткою.
Надворі вечоріло, а найпаче на алеї бульвару під деревами, що виструнчилися здвобіч.
«Дійсно, спробую переписати оте своє оповідання, що друкувалося в „Ленінському шляху“, тих пару віршів, що в „Піонерії“, та написати ще „Діброву“», — вирішив Петро і поспішив додому, хоч дорогою знову нагадали про себе плями в очах від курячої сліпоти. В голові вже снувалися описи дубового лісу, замальовки про фортецю та церкву Косинського, фантазії про кавказця Казбека... «Діброву» писав довго, кілька разів переписував і щось змінював. Врешті нарис-пейзаж видався йому пристойним, хоч і було в ньому забагато лірики і докорів громадськості міста за забуття його історії.
Бабуся Параня, човгаючи туди-сюди, цього вечора не один раз нагадала Петрові вимкнути світло, а він, обіцяючи, тут же забував, але таки змушений був погасити лампочку і, дочекавшись, поки вона вляглася, натомість всівся навприсядки у кріслі під іконою із Тичининими «Сонячними кларнетами», читаючи їх до світла від лампадки. Сусід Павло Силовий знову заночував десь «у дівчат», тож, прокравшись у його комірчину, Петро знайшов там кусень черствого хліба і за читанням умліока його змолов.
Засипав, як завжди, фактично голодний, повторюючи латинські слова й приповідки, думаючи про Гулака з дружиною і Бориса. Педь для нього був не до кінця розгаданим: у висловах він був точним, в епітетах розмаїтим, у дружбі — щирим і чесним, але до всього того, як до кадуба меду, домішувалась крапля дьогтю — вульгаризми в мові, вулично-цинічна грубість. «Звідкись же він знає, що декан — чигиринський, а його брат пише вірші і готує дисертацію на кандидата, що батько на Кубані не в ладах із лягавими, а що він насправді при тому думає, — не второпати.» З тим і заснув...
Прокинувся Янчук рано, розбудив його голос жінки, що голосно розмовляла із глухуватою бабусею, повторюючи одне й те ж: «То попросіть, бабо, хлопця, хай пошукає й мені квартиранта.» Петро здогадався, що гостя і є модисткою Фесею, про яку господиня вже нагадувала йому не раз. Її хата із невеличким двориком була вчеплена на косогорі невдалік. Квартирант для неї йому не траплявся.
Як лиш гостя пішла, Петро виліз із ліжка, подивився на «ходики», що показували ще ранню годину, і вирішив сходити на Дніпро попрати сорочку. Мимоволі пригадав собі сон, у якому літав із Марусиною через Тясмин, блукав якимись левадами, причому сам він все тікав, а вона все за ним гналася. Сон, хоч і був назагал приємним, ятрив болем рану в його душі. Згадка про «діваху» заполонила його думки, бо ж досі належно не відповів на оті її сльози, не знайшов їй місця роботи й гуртожитку, не вирішив, як бути з нею в подальшому. У грудях нило й плакало за нею, надокучало й докоряло, хоч розумом тямив, що вона йому не пара — ні раніше, ні тепер, ні в майбутньому.
Взявши змилок, він поспішив до берега Дніпра — попрати сорочку і заодно пошукати решток стіни колишньої буцигарні, яка, за словами Бориса, виглядає з води дотепер. У революцію, казав, допрівці частково розібрали її, продавши цеглу міщанам. Знайшов легко, невдалік від валуна, на якому жінки зазвичай прали білизну, оглянув, навіть присів, спустивши ноги у воду, — і ледь не поплив за водою, так йому голова закрутилася і аж дух перехопило. Рештки тюремної стіни були неймовірно товстими, коло води зеленими від плісняви, в березі вони ховалися, зариваючись у пісок.
Поправши та обережно викрутивши сорочку, щоб не розлізлася, Петро розіслав її сушитися на стіні, а сам, поки близько не було людей, взявся купатися: рештками змилку помив голову й шию, а до рук і тіла додав ще й піску. Вода була холоднувата, тож обмивався наспіх, про себе повторюючи: «Аве, Марія!», як заклан і молитву.