— Куди, куди —туди, куди й ти... Забили баки, , .
— Краще скажи, що очі залив...
— Помовч, а то... Що ж тепер робити? Показувать народу?
— Боюсь, народ не так пойме...
— Дурна, народ пойме, як треба. Але нам воно ні до чого. Це ж не кіно, а, сказати б, розоблаченіе...
Повернувшись до молодика, що «крутив» картину, чоловік похмуро сказав:
— От що, товаришу. Неправильно ти зняв фільм. Однобоко. Словом, не відображає всього нашого життя, а тільки викривляє...
— Що було, те й знімав...
— Що було… Мало що було... А де ж творчий підхід? І який же з тебе майстер, як ото в договорі написано?.. Але ти не турбуйся — за роботу заплачу, як умовлялися, і заберу все, що ти ото накрутив.
Коли зійшлися гості, батько молодого оголосив:
— Кіна не буде, так як засвітилася плівка й показує зовсім не те.
________________
СТАНЬТЕ НА МОЄ МІСЦЕ...
Валентин Борисович прокинувся звично рано й, не турбуючи дружини, взяв сумочку й вирушив до найближчого гастроному по молочні продукти.
Черга вже була чималенька, машину ще тільки розвантажували. Кремезні молодики в робочих комбінезонах — таких він бачив на спортивних змаганнях із класичної боротьби, — покрикуючи раз у раз: «Обережно, громадяни!», — тягали гаками поставлені одна на одну залізні корзини з пляшками.
За півгодини почали відпускати. Молода дівчина сама приймала посуд, сама клацала на рахівниці й сама видавала товар.
Черга ледь посувалася. Валентин Борисович, переглянувши ранкові газети, занудьгував, потім, аби якось розважитись, намагався вгадати, хто з покупців поспішає на роботу, а хто ні. Відтак спробував угадати їхні професії, але зрештою все це набридло, і він заходився обмізковувати свої проблеми, яким присвятив багато років життя.
За цей час кілька разів крізь чергу, яка шанобливо розступалася, проходив директор гастроному — молодий чоловік у темно-синьому вельветовому костюмі при краватці із золотистою шпилькою. Він виходив зі свого кабінету і з виразом неприхованої зверхності до натовпу «молочників» оглядав свої гастрономічні володіння.
Спочатку Валентин Борисович не звертав на нього уваги, а коли минула година, не витримав:
— Ви, здається, директор? — звернувся до молодика.
— Угу, — не розтуляючи рота, поважно відповів той.
— Слухайте, шановний, що ж цс у вас діється? Люди поспішають на роботу, а тут одна продавщиця на таку чергу? Невже не можна дати їй помічницю?
— А де я її вам візьму? — сердито відказав директор, — Станьте на моє місце, і я у вас про те саме спитаю. А краще — ідіть до нас працювати. От і розв'яжемо проблему.
«А що? — подумав Валентин Борисович. — Я у відпустці — чого б не спробувати?.. » Він був схильний до несподіваних рішень і тому відразу перейшов на діловий тон:
— Що — просто зараз?
— Можна й зараз, — директор криво усміхнувся. — Паспорт у вас є?
— Ходімте, — глузлива посмішка не сходила з обличчя директора.
Хвилин за п'ятнадцять Валентин Борисович у білому халаті з ковпаком на голові вийшов із кабінету директора. Директор із прочинених дверей гукнув дівчині за прилавком:
— Галино, ось тобі помічник, — і швидко зачинив двері: видно, сміх його душив.
Зайшовши за прилавок, Валентин Борисович привітався з дівчиною, назвав себе. Потім звернувся до черги:
— Шановні товариші, приготуйте гроші і чітко кажіть, що вам треба — кефірні береги чи молочні ріки.
У черзі заусміхалися. За якихось півгодини Валентин Борисович продав усе молоко, сметану, кефір, ряжанку, вершки, віталакт і сирки. Виручку приніс керівництву. Порахували — копійка до копійки.
— Ну що ж, коли ви такий проворний — ідіть у рибний відділ, там щось завізно, —директор був трохи здивований і вже не посміхався.
За сорок хвилин Валентин Борисович упорався і з цим завданням — продав не тільки свіжу рибу, а й усю морожену. При цьому встиг розповісти покупцям десятки рецептів, як із тої чи тої риби, навіть найгіршої, можна приготувати королівську страву.
Потім його кинули на ковбасний відділ, з ковбасного на м'ясний, з м'ясного на винно-горілчаний. До обіду гастроном був порожній — ні продуктів, ні покупців не стало.
— Та ви — справжній скарб, хоч у газету пиши, — похвалив директор. — Ідіть обідайте, тут недалеко кафе, — милостиво дозволив він.
А знадобіддя директорові подзвонили з управління торгівлі — сам начальник Георгій Георгійович.
— Як справи? — запитав він безбарвним тоном.