Цей відгук мене шокував: виходить, дукиня не розуміє, як у людей створюється вражіння від творів мистецтва, бо око для неї всього лишень апарат для блискавичних знімків.
Дук Ґермантський, радий-радісінький, що його дружина з таким знанням справи розбалакує на цікаві для мене теми, милувався на її славетну поставу, слухав її міркування про Франса Гальса і мислив: «Вона добре у всьому підкована. Цей юнак може сказати собі, що перед ним справді велика пані, нині іншої такої не знайти».
Ось якими я бачив їх обох, відірваних від імені Ґермант, в якому, як малювала мені уява, вони жили незбагненним життям; тепер вони стали схожі на інших чоловіків та жінок і лише трохи відставали від своїх сучасників, але неоднаково, як то буває у багатьох сен-жерменських домах, де у дружини стало смаку зупинитися в золотому віці, а муж мав нещастя дійти до найнев-дячнішої доби, де дружина не пішла далі Людовіка XV, тимчасом як муж зробився помпастичним луїфіліпповцем. Те, що дукиня Ґермантська була подібна до* інших жінок, спершу розчарувало мене, а потім завдяки реакції та хмелю стількох добірних вин майже захопило. Якийсь Дон Хуан Австрійський або там Ізабелла д’Есте, вміщені для нас у світі імен, так само мало стикаються з правдивою історією, як мезеглізька сторона з ґермантською. Певна річ, Ізабелла д’Есте справді була маленькою принцесою, подібною до тих, які за Людовіка XIV жадного надвірного звання не мали. Але для нас вона істота своєрідна, незрівнянна, і нам годі уявити, що за своїм становищем вона стояла нижче за інших, отож-бо вечеря з Людовіком XIV була б для нас цікавою, цікавою та й годі, а от якби ми спіткали, — що може тільки приснитися, — Ізабеллу д’Есте, то дивилися б на неї як на героїню романсу. Отож-бо, достеменно вивчивши Ізабеллу д’Есте і перенісши її з казкового світу в світ історії, ми переконуємося, що в її житті, в її думах нема нічого від таємничої химерїї, що марилася в її імені, і коли почуття розчарування вже позаду, нас сповнює безмежна вдячність цій принцесі за те, що вона розуміла малярство Мантеньї так само глибоко, як Лафнестр, якого досі ми зневажали і трактували, за Франсуазиним висловом, «гірше за пса».
Коли я піднявся на неприступні верхів’я імені Ґермант, а потім спустився по схилу особистого Оріаниного життя і знайшов там усе ті самі знайомі імена Віктора Гюго, Франса Гальса і — леле! — Вібера, то був вражений так само, як був би вражений мандрівник, який, гадаючи, ніби в необстеженій долині Центральної Америки або Північної Африки він спостерігатиме дикі звичаї (а гадати так його змусили географічна віддаленість і екзотична термінологія флори), нараз, за куртиною зі здоровецьких алое чи мансенілли виявляє (іноді навіть віддалік від руїн римського театру чи колони, присвяченої Венері), що тубільці читають «Меропу» або «Альзіру». І ця близька мені культура дукині Ґермантської, з якою та, стоячи так далеко, так осібно і незрівнянно вище від знайомих мені освічених дам з буржуазії, силкувалася безкорисливо, без острог честолюбства, опуститися до рівня тих, із ким її стежки ніколи б не схрестилися, ця культура мала щось достохвальне, майже зворушливе у своїй безцільності, щось подібне до ерудованосте в фінікійських старожитностях, виявленої в державного мужа чи лікаря.
— Я могла б вам показати одну його прегарну річ, — ґречно сказала мені дукиня Ґермантська, маючи на увазі Гальса, — найкращу його, як запевняє багато хто, роботу, я одідичила її по німецькій кузині. На жаль, вона за ленним правом належить замкові. Ви знаєте, що це означає? Я теж не знаю, — сказала Оріана — вона при кожній нагоді збиткувалася (гадаючи, що це по-сучасному) з давезних звичаїв, тоді як у ній сиділа несвідома і незламна прихильність до них. — Я тішуся, що ви бачили моїх Ельстірів, але я раділа б іще більше, якби могла почастувати вас моїм Гальсом, саме отим «феодальним» образом.
— Я його знаю, — озвався князь Фон, — раніше він був власністю великого князя Гессенського.
— Власне, його брат оженився з моєю сестрою, — сказав дук Ґермантський, — а його мати доводиться сестрою у перших Оріа-ниній матері.
— А що тичеться Ельстіра, — додав князь Фон, — то дозволю собі зауважити (хоча я не маю думки про його полотна, бо не бачив їх), що, хай цісар і дихає на нього тяжким духом, це не уймає цісареві чести. У цісаря кебети — двоє клало, а третій топтав.
— Так, я двічі обідала вкупі з ним, першого разу в тітки Саган, другого — в тітки Радзивіллової, і мушу сказати — людина він прецікава. Його хоч прив’яжи, то одгризеться. Але він має в собі щось потішне, «викохане», — останнє слово дукиня вимовила з притиском, — схоже на зелену гвоздику, себто щось таке, що мене вражає, але аж ніяк не захоплює, щось таке, що дивує тим, як його можна було викохати, тільки, як на мене, ліпше було б коло нього й не заходжуватися. Маю надію, я вас не шокую?