— Цісареві ума не позичати, — провадив князь, — він просто кохається в мистецтві; смак у нього, власне, бездоганний, він ніколи не хибить. Якщо якась річ гарна, він схоплює це з першого погляду, і вона стає йому ненависною. Якщо він чогось не терпить, знайте — ця річ чудова.
Усі всміхнулися.
— Ви заспокоїли мене, — сказала дукиня.
— Я б охоче порівняв цісаря, — провадив князь, — з одним старим берлінським аркеологом (князь часто вживав слова археолог, але вимовляв його неправильно). Побачивши старезні ассирійські пам’ятки, аркеолог плаче. Але якщо це сучасна підробка, а не справжній антик, то він не плаче. І от як хочуть дізнатися, чи це справжній антик, його несуть до старого ар-кеолога. Якщо він плаче, його купують для музею. Якщо ж очі в нього сухі, річ повертають у крамничку, а крамаря тягнуть до суду. Так ось, щоразу, як я обідаю в Потсдамі й цісар мовить: «Князю, подивіться, це геніально», я записую названу ним річ, а оглядати її не йду, зате як він вергає громи й блискавиці на якусь виставку, я при нагоді біжу на неї.
— Чи Норпуа справді обстоює англо-французьке зближення? — спитав дук Ґермантський.
— А вам що до того? — спитав з нехіттю і ледь ущипливо князь Фон, який не зносив англійців. — Англійці такі дубоголові! Якщо вони й можуть чимось вам прислужитися, то принаймні не як військова сила. Про них можна судити з тупости їхніх генералів. Мій друг балакав недавно з Ботою. Знаєте, хто се? Ватажок бурів. Бота сказав так: «їхнє військо — це щось непомисльне. Англійців я радше навіть люблю, але хай пан ось над чим задумається: я простий муиіик, а в кожній сутичці задавав їм тюжки. І в останньому бою, під натиском удвадцятеро дужчого ворога, стало мені непереливки, а завершилося все тим, що я взяв у полон дві тисячі душ. Але ж я командував мушицьким військом, а от як колись цим бецманам доведеться помірятися силою з правдивою армією європейською, страх бере, що з ними станеться тоді!» Зрештою ви їхнього короля знаєте не гірше за мене, його вважають за велику людину в Англії.
Я слухав через верх ці оповідки в дусі тих, якими маркіз де Норпуа частував мого батька; вони не давали ніякого покорму для моїх улюблених мріянь; а якби навіть покорм у них і був, він мав би бути куди гострішим, аби я міг жити внутрішнім життям у вищому світі, де я дбав лише про шкіру, про чепурну зачіску, про пластрон сорочки, коротше, де я не міг насолоджуватися тим, що мене радувало в житті.
— А я з вами незгодна! — заперечила дукиня Ґермантська, вона вважала, що німецький князь нетактовний. — Як на мене, король Едуард — славна, проста людина і насправді куди тонший, ніж про нього думають. А королева ще й нині так і пишає вродою.
— Але, матам дукине, — роздратовано озвався князь, не помічаючи, що він сам своїм роздебендюванням дратує товариство, — якби принц Валлійський був простим смертним, то його витурили б з усіх клубів і ніхто не подавав би йому руки. Королева чарівна, лагідна хоч у вухо бгай і геть-то обмежена. Зрештою є щось відразливе у цій королівській парі, яка живе на кошти своїх підданців, яка велить великим жидівським фінансистам оплачувати всі видатки, а за те робить їх баронетами. Це так само як князь Болгарський...
— То наш кузен, — урвала його дукиня, — він недурний...
— Він кузен і мій, — вів далі князь, — але це не означає, що він людина порядна. Ні, як уже зближатися, то треба зближатися з нами, — це найпалкіше прагнення цісаря, але він хотів би, щоб це йшло від серця. Він мовить: «Я хочу ручкання, а не поклону!» Ось тоді ви були б непереможні. Це було б практичніше, ніж зближення з англійцями, за яке розпинається маркіз де Норпуа.
— Я чула, що ви його знаєте, — звернулася до мене дукиня Ґермантська/бажаючи залучити мене до розмови.
Згадавши, що маркіз де Норпуа оповідав, як я мало не поцілував його в руку, я подумав, що він, певна річ, переказав усе це й дукині Ґермантській і вже ж не міг не бризнути на мене водою, адже приязнь із моїм батьком не перешкоджала йому осмішувати мене, а проте вчинив не так, як учинив би на моєму місці світовець. Той сказав би, що терпіти не може маркіза де Норпуа і що дав це йому відчути; сказав би на те, щоб здавалося, ніби посол просто зганяє на ньому злість, просто обмовляє його з помсти. А я сказав, що, на мій превеликий жаль, маркіз де Норпуа, очевидно, не любить мене.