Так ось, на мою просьбу про те, щоб подивитися Ельстірові полотна у дукині Ґермантської, Сен-Лу відповів: «Ручаюся, що можна». На жаль, ручався за неї лише він. Ми залюбки ручаємося за інших, якщо в нашій голові зберігаються їхні малесенькі образи і ми на свій розсуд порушаємо ними. Звичайно, коли ми беремо в рахубу труднощі, які виникають з несхожосте нашої вдачи та вдачи іншої людини і намагаємося вдатися до сильних засобів: інтересу, переконання, збентеження, здольних нейтралізувати нахили протилежні. Але розбіжність між нашою вдачею і вдачею іншої людини малює все-таки нашу вдачу, і труднощі усуваємо знов-таки ми; і сильні засоби дозуємо теж ми. І коли інша людина, діючи в нашій свідомості з нашого наусту, проробляє все те, що нам потрібно, ми хочемо, щоб вона те саме здійснила і в житті; аж ось коли все міняється, і ми наражаємося на несподіваний спротив, іноді просто непереборний. Чи не найбільший спротив виникає, певна річ, у жінки нелюблячої, яка бридиться і гидиться закоханим у неї чоловіком. Сен-Лу довго не приїздив до Парижа, і за весь цей час його тітка, котру він за мене просив, у чому я нітрохи не сумнівався, ні разу не запросила мене оглянути Ель-стірові роботи.
Сухо до мене ставився ще один пожилець нашого будинку. Це був Жюп’єн. Чи, може, він вважав, що я мав би завітати до нього одразу по приїзді з Донсьєра, не встигнувши навіть прийти до себе? Мати запевнила мене, що це не так і що цьому нема чого дивуватися. Франсуаза розповідала їй, що Жюп’єн має таку вже вдачу: часто вставати на ліву ногу. Але за якийсь час це в нього минається.
Тим часом зима добігала кінця. Довгенько сипало крупою, потім трималася сльота, аж це вранці я почув у коминкові — замість незграйного, пружного й понурого вітру, який вабив мене до моря, — аврукання голубів, що кублилися в мурі: переливчасте, несподіване, наче перший гіацинт, який лагідно рве своє живильне серце, аби звідти бризнула лілова, атласна, дзвінка квітка, аврукання, наче у розчинене вікно, впускало до мого ще закритого, темного покою тепло, сліпучий блиск, змору першого погідного дня. Я чомусь закурникав пісеньку, яка забулася ще того року, коли я збирався їхати до Флоренції та Венеції. Так глибоко впливає на наш організм, за погодною примхою, атмосфера, вона видобуває з темних заповідників, куди вони канули, записані в душі мелодії, які не зуміла прочитати наша пам’ять. Незабаром до музйки, якого я слухав у собі, навіть не зразу розпізнавши, що він там грає, підпрягся вже більш тямущий мрійник.
До мене добре дійшло, що я лишився байдужий до бальбець-кої церкви не через Бальбек, що у Флоренції, в Пармі чи в Венеції уява теж не могла б заступити мені очі, щоб бачити. Це до мене доходило. Достоту так само, одного новорічного вечора, коли смеркло, стоячи перед афішною тумбою, я відкрив для себе, що помилково думати, ніби деякі свята засадничо відрізняються від буднів. І все ж я не міг прогнати спогад про той час, коли м#в надію провести у Флоренції Великий тиждень, оточити якоюсь особливою аурою Місто Квітів, надати Великодневі чогось флорентійського, а Флоренції — чогось великоднього. До Великодня було ще далеко, але в шерегу днів, що снувалися переді мною, наприкінці днів звичайних світили святкй. Скупані зорею, як окремі сільські хатки, здалеку видні завдяки грі світлотіні, вони наливалися сяйвом сонця.