Теплішало надворі. Навіть мої родичі радили мені ходити на вранішні прогулянки. А я прогулянок не передбачав, мені не хотілося зустрічатися з дукинею Ґермантською. Але саме через зустрічі з нею я весь час тільки й думав про мої прогулянки і щохвилини знаходив для них нове виправдання, не пов’язане ніяк із дукинею Ґермантською і покликане довести, що коли б її й не існувало, я все одно пішов би прогулятися саме о цій порі.
Леле! якщо для мене всяка зустріч, окрім зустрічі з нею, була б байдужа, то для неї, я відчував, була б стерпніша будь-яка зустріч, тільки не зі мною. їй доводилося під час вранішньої прохідки відклонюватися багатьом дурням, яких вона теж мала за дурнів. Утіхи їхня поява їй не заповідала, принаймні вона нічого, окрім трапунку, в ній не бачила. І вона навіть іноді спиняла їх, бо вряди-годи нам хочеться вийти з себе і прийняти гостину в душі чужій, хай найскромнішій і найбридкішій, тоді як дукиня чула з розпачем та огидою, що в моєму серці віднайшла б лише саму себе. Тим-тр, коли я рушав дукининим маршрутом не на те, щоб побачити її, то, як вона минала мене, я тремтів, мов злодій; часом, уникаючи муляти їй очі, я ледве уклонявся їй або дивився їй у живі очі, не вітаючись, чим ще дужче її дражнив і, зрештою, домігся того, що вона почала вважати мене за нечесу та зухвальця.
Тепер дукиня носила легші чи бодай ясніші сукні, а на вулиці вже, як навесні, на вітринах вузьких склепиків, утиснутих між широкими фасадами старих великопанських палаців, у рундучку торгівки маслом, овочами, городиною були спущені від сонця штори. Спостерігаючи, як дукиня простує вдалині, розпинає парасольку, переходить на другий бік вулиці, я мислив, що нині в очах знавців з нею ніхто не зрівняється в мистецтві робити ці рухи і творити з них якусь красу. Йшла вона, не здогадуючись про свою гучну славу, її тонкий стан, свавільний і розкутий у своїй незалежності, похитувався під перев’яззю з лілового сюра; її хмурі й ясні очі дивилися недбало перед собою і, може, помічали мене; дукиня кусала губи; я бачив, як вона поправляє муфту, дає гріш жебракові, купує китичку фіялок у квітникарки. Я дивився на неї з такою самою цікавістю, з якою стежив би за рухами пензля великого маляра. І коли, минаючи мене, вона мені кивала і навіть ледь усміхалася, я мав вражіння, що вона намалювала для мене прегарну сепію і розписалася. Кожна її сукня видавалася мені природною і конечною аурою, проекцією якоїсь грані її душі. Одного великопостного ранку, коли дукиня йшла на якийсь проханий сніданок, я спіткав її в оксамитовій черво-ножарій сукні з невеликим декольте. Личко дукині Ґермантської, обрамлене білявим волоссям, зберігало печать задуми. Я відчув досаду меншу, ніж звикле, бо її меланхолійний погляд і якась відособленість від решти світу, підкреслена крикливим кольором сукні, робили її якоюсь нещасною і сиротливою, і це додало мені отухи. Сукня наче матеріялізувала довкола дукині шарлатне проміння її серця, про існування якого я й гадки не мав і яке міг би, мабуть, утішити; сповита в містичне світло тканини з потоками м’яких згорток, дукиня скидалася на святу раннього християнства. Мені стало соромно на думку, що я своїм виглядом ображаю цю мученицю. «Але ж вулиця для всіх».
«Вулиця для всіх», — приказував я, вкладаючи в ці слова своє і милуючись тим, що на цій вулиці, людній, часто кропленій дощем і оце такій лепській, ніби якась вуличка старожитних міст італійських, дукиня Ґермантська вливала в життя мас хвилини свого заповітного життя, показуючи себе кожному, таємнича, поштуркувана в юрбі, з чудовою щедрістю шедеврів мистецтва. Вранці я ходив на прогулянку по невиспаній ночі, тому родичі вдень радили мені лягти і здрімнути. Щоб приспати себе, якихось роздумів не треба, зате спасенна тут звичка і навіть повна бездумність. А з цим у мене ніяк не виходило. Перед сном я лежав і думав, засну я чи не засну, а як і засинав, то в мозку в мене все ще крутилась якась думка. Ніби жеврів якийсь вогник у майже цілковитому мороку, але і його вистачало, аби в моєму сні леліла гадка, що я не засну, потім леління цього леління, гадка, що, вже заснувши, я думаю, що не сплю, а потім, як нова рефракція, пробудження... в новий сон, а снилося мені, що я хочу оповісти приятелям, які прийшли до мого покою, що, заснувши перед їхнім приходом, я думав, що не сплю. Тіні їхніх постатей я ледве розпізнавав; аби уловити їх, треба було великої і, власне, марної гостроти зору. Ось саме так згодом у Венеції, коли сонце вже сіло і здавалося, ніби запала ніч, я побачив, завдяки хай і незримому відголосу останньої ноти світла, без кінця утримуваної на каналах наче моццю якоїсь оптичної педалі, відбитки палаців, навіки виритих чорним оксамитом на вечірній сіряві вод. Іноді мені снився суцільний образ, який моя уява часто старалася створити наяву: морський образок і його середньовічну минувшину. Я бачив уві сні готичне місто посеред моря з застиглими, як на вітражі, хвилями. Однога моря ділила місто навпіл; зелена вода розстелялася під моїми ногами; на тому березі вона омивала східну церкву, а далі будинки, заховані ще з XIV століття, отож-бо підійти до них, це все одно, що піднятися устріть води віків.